Читати книгу - "Пригоди Грицька Половинки"

нього Чайник. — Він же зникне! Він же… Може, це єдиний раз у житті. Може… — і раптом Чайник здивовано вигукнув: — О!.. А де це наше весло? Тільки що тут стояло, біля копиці.

Котька глянув — і справді, весла біля копиці не було. А стояло ж, точно, він сам бачив.

— Це ти сховала? — обернувся Чайник до Свєти.

— Та я до копиці й не підходила! Ти що?

— Правильно. Не підходила. Я бачив, — сказав Петякантроп.

— А де ж тоді воно ділося? — нишпорив Чайник по подвір'ю. — Спершу мішок, тепер весло. Це вже не випадково. От бачите, бабо! — вигукнув Чайник. — Бачите, що робиться! А вам тільки трудове виховання у голові! Може… може… ми на порозі відкриття таємниці віку! Може… І взагалі… — Він обернувся до Петікантропа. — Біжімо швидше! Пустіть! Пустіть, бабо! І, скориставшись миттєвою бабиною розгубленістю, хлопці гайнули з двору.

— Таємниця віку… Ну! — сплеснула баба руками і загукала услід: — Окозамилювач! Чортова робота!

— От видумляки! — зітхнула Свєта. — І як ти на них вплинеш… Що вони далі говорили, Котька вже не чув, бо, пригнувшись, побіг слідом за хлопцями.

РОЗДІЛ VIII,

у якому з'являється нарешті головний герой Грицько Половинка і починаються пригоди, надзвичайні і загадкові. Семуа

Котька біг за хлопцями майже не ховаючись. І так ледве встигав, щоб не втратити їх з очей.

Хлопці бігли до кущів крайберега, де схилилася над водою старезна розлога верба.

Вони вже майже добігли, аж раптом з кущів навперейми їм вискочив маленький щуплявий хлопчик в окулярах. Котька ледве встиг упасти в траву і поповзом сховатися за великим будяком.

— Стривайте! Куди це ви так розігналися? — весело спитав хлопчик в окулярах. — Якісь перелякані, наче за вами вовк женеться.

Хлопчик був такий маленький, що Котька спершу подумав, — дошкільня або першокласник. Але, придивившись, переконався, що то їхній одноліток, тільки на зріст малий.

— Чого це перелякані?! — огризнувся Чайник. — Сам ти переляканий.

— От іменно! От зараз вмажу, тоді побачимо, хто з нас переляканий! — грізно підступив до нього Петякантроп.

— Тікай з дороги! — сердито сказав Чайник.

— Бо вріжу! — замахнувся Петякантроп.

Але хлопчик не ворухнувся.

— Чого це я маю тікати? Що це — ваша річка? Ви тікайте! Це моє місце. Я його назнав, рибу тут підгодував, рибалю.

— Що?! — Чайник спантеличено перезирнувся з Петякантропом (він явно не чекав такого зухвальства). — Слухай, Половинка, ти з нами не жартуй! Ти… Ти ж Петюкантропа знаєш… Він же — як порох. Спалахне — жик! — і залишиться від тебе отакенюня головешка. І взагалі…

— Я такий! — процідив Петякантроп. — Давай кульгай звідси, якщо не хочеш, щоб я тебе п-переполовинив. Ноги на плечі…

— Ні, хлопці, ідіть ви звідси. По-хорошому. Це моє місце. Вам що — річки мало?..

Котька здивувався — такий малий, а наривається. Зараз же… І справді…

— Ну ти диви! Ця мураха ще вказує нам! Ні, я більше не можу… Уа-а!.. — Петякантроп з войовничим криком накинувся на Половинку, повалив і став товкти. Чайник приєднався до нього.

Котька неспокійно засовався на місці. Це було несправедливо, удвох на одного, та ще й такого маленького. Котька не міг на це дивитися. Він уже хотів вискочити, але не встиг…

Несподівано з кущів з'явилася химерна постать: у дивовижному скафандрі з антенами і з червоною миготливою лампочкою нагорі.

— Се муа! — промовила постать якимось неземним, вібруючим радіоголосом — Відпустіть його!.. Семуа не терпить насильства.

Хлопці вмить одпустили Половинку і застигли з роззявленими ротами.

Котька смикнувся і подряпав щоку будяком, але навіть не відчув болю.

Химерна постать зробила якісь незрозумілі рухи руками, її всю огорнуло синім димом, і вона зникла, наче розтанула. За мить почувся тільки якийсь приглушений шум.

Хлопці не могли зрушити з місця. Вони отетеріло перезиралися.

— Ба… бачили? — ледве вичавив із себе Чайник.

— Ба… бачили? — механічно повторив Петякантроп.

— Пришелець! — нарешті зміг вимовити Чайник.

— З космосу! — прохопився Петякантроп.

— Що це ви булькаєте? — обтрушуючись, спокійно спитав Половинка. — Що це ви там белькочете? Який пришелець?

— Та ти що — не бачив?! — здивовано вигукнув Чайник.

— Тільки що!.. Отамо, біля кущів! — показав Петякантроп.

— Що? Нічого я не бачив, — знизав плечима Половинка. — Нікого не було.

— Ну, може, не бачив, бо ти ж лежав, — сказав Чайник. — Але ж чути мусив. «Відпустіть його! Семуа не любить насильства».

— Нічого не чув. То вам здалося! Голови понапікало, та ще й битися лізете… Розпалилися, от і примарилося. У жаркий день не можна робити різких рухів. Це небезпечно. Різна чортівня у голову лізе.

Хлопці отетеріло перезирнулися.

Котька тільки очима кліпав: що за дивний хлопець Половинка? Невже й справді не бачив і не чув? Не може цього бути.

— Ти що, смієшся з нас? — Чайник ударив себе в груди. — Я ж ясно бачив!.. І чув.

— І я! — вдарив себе в груди Петякантроп.

— І в телескоп ми бачили. Отам-о, на острові, — Чайник підбіг до крайберега й тицьнув рукою на той бік. — І човен якийсь чудернацький. На підводних крилах.

— Оно ще й хвилі на річці. Мабуть, від його човна, — показав Петякантроп.

— О! — здивовано вигукнув Чайник. — А наших човнів нема! Десь зникли. І весло зникло.

— І бабин мішок, — підхопив Петякантроп.

— А коли пришельці, то завжди щось таємничо зникає. Я читав. І взагалі…

— Та вигадка все це, — переконано сказав Половинка. — Начиталися різного всякого… Ніяких пришельців не було й бути не може. Фантазія.

— А… а Тунгузький метеорит? — аж підскочив Чайник. — На дві тисячі двісті квадратних кілометрів геть усе лягло. Вчені кажуть… І взагалі…

— Якщо взагалі, — усміхнувся Половинка, — то минулого року була експедиція, керована професором Миколою Володимировичем Васильєвим, яка довела, що тунгузьке диво не могло бути космічним кораблем, але не було й звичайним метеоритом. Найімовірніше, це був або шматок, або навіть ціла комета.

— Га? — роззявив рота Петякантроп.

— А… а… Бермудський трикутник? — не здавався Чайник.

— Ну, це одне з багатьох загадкових явищ природи, ще не пояснене наукою, але нічого спільного з космічними пришельцями воно не має. Це пояснюється якоюсь аномалією в електромагнітному полі Землі, — Половинка говорив поважно, наче професор.

— А… а в Петрозаводську?

— Природне явище.

— А… а… а… — та більше нічого сказати Чайник не встиг. Раптом почувся голос чорнявої Свєти:

— Що тут у вас трапилося? Такі збуджені… Що — справді таємниця віку?

— Та от, — пхекнув Половинка. — Запевняють, що бачили якогось космічного пришельця.

— Що?! Пришельця? Ой, як цікаво! Якого? Де?

— Та отамо в кущах! — тицьнув через плече відстовбурченим великим пальцем Половинка.

Свєта підбігла до кущів: