Читати книгу - "Запізніла розплата"

будинку. — Вельми тихо, дуже непримітно. У неї, здається, нема ні рідних, ні друзів, крім тих, з ким вона заприятелювала у Мерлінвілі. Ніколи не згадує ні свого минулого, ні чоловіка. Ніхто навіть не знає: живий він ще чи помер. Її оточує якась таємниця, коли ви розумієте, що я маю на думці.

Я ствердно кивнув:

— А дочка? — Нетерпіння моє дедалі зростало.

— Справжня красуня! Скромна, віддана, якраз така, якою слід бути дівчині. Всім шкода її, бо хоч вона, можливо, нічого і не знає про минуле своєї матері, та чоловік, котрий захоче просити її руки, неодмінно поцікавиться її батьком… І тоді… — Комісар знизав плечима.

— Ніколи.

— Чи не згадував він про своє перебування в Сантьяго та про ворогів, яких він, можливо, нажив там?

— Ні.

— То, виходить, ви нічим не в змозі допомогти нам?

— Боюсь, що ні. Не розумію, навіщо вам було приходити до мене! Хіба його дружина не може розповісти все, що вас цікавить? — В її голосі бриніла ледь прихована іронія.

— Пані Рено розповіла все, що знала.

— О! — промовила пані Добрей. — Цікаво…

— Що цікаво?

— Нічого.

Слідчий подивився на неї. Так, ця жінка — супротивник досвідчений.

— Ви стверджуєте, що пан Рено не довірив вам ніякої таємниці?

— Чому ви гадаєте, що він міг мені щось довірити?

— Тому, пані, — промовив пан Оте з умисною жорстокістю, — що чоловіки розповідають своїм коханкам те, що приховують од дружин.

— Ох! — Очі її палахкотіли. — Пане, ви ображаєте мене! В присутності дочки! Я нічого не можу сказати вам. Прошу залишити мій дім!

Безперечно, моральна перемога була на її боці. Ми вийшли з вілли Маргарет, наче засоромлені школярі. Слідчий пошепки лаявся. Пуаро, здавалось, поринув у свої думки. Та нараз він запитав пана Оте: чи нема десь поблизу доброго готелю?

— Є невеликий. «Отель де Бен». За кілька сотень кроків звідси. Підете просто вниз по дорозі. Недалеко від вілли Женев'єв, що зручно для розслідування. Гадаю, ми побачимось вранці?

— Так. Дякую, пане Оте.

Обмінявшись загальноприйнятими словами, ми розійшлися. Пуаро і я рушили до Мерлінвіля. Всі інші попрямували до вілли Женев'єв.

— Система, створена французькою поліцією, гідна подиву, — сказав Пуаро, проводжаючи їх поглядом. — Інформація, яку вони мають про життя кожної людини аж до найбанальніших деталей, — незвичайна. Хоча пан Рено прожив тут трохи більше шести тижнів, вони чудово обізнані з його смаками й уподобаннями і готові за одну мить подати дані про банківський рахунок пані Добрей. Нема сумніву, система досьє — велика річ. Але що це?.. — Він різко обернувся.

Нас бігцем наздоганяла Марта Добрей.

— Даруйте мені, — вигукнула вона, наблизившись до нас. — Мені… мені, мабуть, не слід було цього робити… Ви не повинні розповідати матусі… Але чи правда, як подейкують люди, що пан Рено викликав детектива перед тим, як його вбили, і що… що цей детектив… ви?

— Так, панночко, — лагідно промовив Пуаро. — Достеменно так. Але звідки ви це знаєте?

— Франсуаз розповіла нашій Амелі, — пояснила Марта і зашарілась.

Пуаро відкопилив губи.

— Тримати щось у секреті у таких справах, як ця, просто неможливо! Щоправда, це не має значення. Ну, панночко, так що ж вас цікавить?

Дівчина явно вагалася. Здавалось, їй кортіло і водночас лячно було говорити. Нарешті, майже пошепки вона спитала:

— Когось… когось уже підозрюють?

Пуаро пильно подивився на неї, а затим відповів ухильно:

— Підозрою зараз пройняте саме повітря, панночко.

— Так, знаю, але… може, когось… якусь певну людину?

— Чого це вас так цікавить?

Питання, здавалося, злякало дівчину. Раптом я згадав, що сказав про неї Пуаро вдень, коли ми ще тільки прямували до вілли Женев'єв: «Дівчина із занепокоєними очима…»

— Пан Рено завжди був дуже добрий до мене, — відповіла вона нарешті. — І хіба не природно, що мене цікавить все, пов'язане з цією справою?

— Розумію, — промовив Пуаро. — Що вам сказати, панночко… Підозрюються двоє.

— Двоє?

Я міг присягнутись, що в голосі дівчини пролунали здивування і полегшення.

— Їхні прізвища невідомі, але припускають, що вони чілійці з Сантьяго. А тепер, панночко, бачите, яку силу мають молодість і краса! Я виказав вам професійну таємницю!

Дівчина весело розсміялась, а потому вельми соромливо подякувала йому:

— Я вже маю вертатися: мати нудитиметься без мене.

Вона повернулась і майнула вздовж шосе.

— Друже мій, — промовив Пуаро своїм ніжним іронічним голосом, — невже ми стовбичитимемо тут цілу ніч лише тому, що ви побачили гарну дівчину і у вас запаморочилось у голові?

Я розсміявся і вибачився:

— Але вона дійсно красуня, Пуаро. Кожний, хто втратив би розум, побачивши її, може розраховувати на прощення!

Але, на моє здивування, Пуаро вельми серйозно захитав головою.

— Дорогий мій друже, не розкривайте своє серце для Марти Добрей! Ця дівчина — не для вас. Повірте татусеві Пуаро.

— Чому? — вихопилось у мене. — Комісар упевнив мене, що душа її гарна і чиста, як і обличчя! Вона справжній янгол!..

— Деякі найзакореніліші злочинці, котрих я знав, мали обличчя янголів, — зауважив Пуаро. — Душевне каліцтво, потворність сірих клітинок мозку можуть приховуватися і під зовнішністю мадонни.

— Пуаро! — перелякано закричав я. — Невже ви насправді підозрюєте таку невинну дитину?

— Те-те-те! Не хвилюйтесь. Я не казав, що підозрюю її. Але, погодьтеся: її занадто сильне бажання довідатись якомога більше про розслідування не випадкове.

— На цей раз, як виняток, я бачу далі за вас, — сказав я. — Вона робить це не заради себе. Її непокоїть доля матері.

— Друже мій, — відгукнувся Пуаро, — як завжди, ви взагалі нічого не бачите. Пані Добрей може сама подбати про себе. І її доньці нема чого турбуватися. Визнаю, я щойно дражнив вас. Та все одно повторюю сказане раніше: не закохуйтесь у цю дівчину. Вона не для вас! Я, Еркюль Пуаро, знаю це. Прокляття! Аби тільки пригадати, де я вже бачив її обличчя…

— Чиє? — спитав я, здивований. — Дівчини?

— Ні. Матері… Так, так, слухайте, що я вам розповім. Це було вже давно, ще коли я служив у поліції в Бельгії. Я ніколи не бачив самої жінки, лише її фотографію. І це було в зв'язку з якимось злочином. Мені ввижається…

— Що?

— Може, я помиляюсь, та мені здається, то була справа про вбивство!..

НЕСПОДІВАНА ЗУСТРІЧ

Наступного дня ми прийшли на віллу Женев'єв рано. Поліцай біля брами не зупиняв нас, а, навпаки, з повагою привітався. Наблизившись до парадних дверей, ми побачили покоївку Леоні. Вона спускалася східцями і, здавалося, шукала, з ким би побазікати. Пуаро поцікавився здоров'ям пані Рено. Леоні журно захитала головою.

— Страшенно приголомшена, бідолаха! Нічого не їсть, бліда, як привид.