Читати книгу - "Людина повертається з минулого"

на тому борошняному тлі вирізнялися страхітливо червоні уста, вимальовані неодмінно у формі серця а ля Марта Егерт чи якоїсь іншої кінозірки.

Наступний акваріум — «Софія» — мав три поверхи. Його завсідниками була молодь, мамині синки й доньки, адже тут грав оркестр і танцювали. У «Царі-визволителі» панувала нудота: письменники, художники й усякі інтелектуали, деякі з них, певно, зранку добували гроші на єдину чашечку кави і потім смоктали її протягом дня.

Пожвавлення панувало й на самому бульварі. Хлопці і дівчата рухалися двома зустрічними потоками, критично обдивляючись одне одного. Чулися уривчасті репліки: «Де будете увечері?» «Дай п'ятірку до завтра», «Підкинь якусь копійчину». В натовпі шмигали малі продавці газет, вигукуючи до хрипоти: «Нова перемога Роммеля», «Самогубство двох закоханих на Горнобанському шосе», «Від завтра — новий режим на олію і цукор». А повз тротуари мчали «мерседеси» нуворишів і сіро-зелені «оппелі» німецьких офіцерів, власники яких мали вволю бензину.

Я звернув на вулицю Раковського, дивуючись, чому це на мене ринула уся ця ретроспекція минулого. Причина, очевидно, в тому, що я йшов на зустріч до одного з героїв того минулого — до якогось Лазара Танева. Я завбачав, що він давно вже позбувся колишнього блиску. Точнісінько, як і заклад, що повз нього я саме проходив: колись це був розкішний «Максим-бар», а тепер тут, напевне, буденна їдальня для службовців.

Сутінки дедалі густішали. Я йшов серед молоді, якій було байдуже до мінливої історії вулиць. До спогадів минулого долучалися неприємності сучасного. Взагалі на серці мені було важко, як ото учневі, що йде до школи, не приготувавши уроків. Танев, мабуть, хитрий лис, а я йду до нього, не знаючи як слід його хитрощів. Такі імпровізовані зустрічі, звичайно, не дають бажаних наслідків: замість примусити чоловіка розкритися, ти можеш його завчасно сполохати, і він постарається все замаскувати. Але, на жаль, іншого виходу нема. Коли в меню стоїть тільки тушена квасоля, даремно питати індички з каштанами.

Лис жив у старому солідному чотириповерховому будинкові неподалік од центра. Займав квартиру в бельетажі. До того ж був оточений жінками, про що свідчила табличка на дверях:

Лазар Танев — дзвонити 1 раз

Віра Танева — дзвонити 2 рази

Мімі Петрова — дзвонити З рази

Дзвоню згідно з вказівкою один раз і, чекаючи, розглядаю електровимикач. Він старомодний, навіть добряче пошарпаний, але цілком справний. Небезпеки стати жертвою електричного струму немає. Зате небезпека чигає з іншого боку: на сходах сильний протяг. Це змушує мене вдруге натиснути кнопку. Нумо, покваптесь, пане Танев.

Танев, одначе, зовсім не поспішає. Дивно. Наскільки пригадую, він нічого не заборгував мені. Хіба що кілька дрібних пояснень. А от не відчиняє.

«Пусте, — сказав я собі, — діятимемо за порядком номерів». І втретє натиснув дзвінок, але тепер уже двічі. За мить почувся чіткий цокіт жіночих каблуків, клацнув секретний замок, і на порозі з'явилася гарна молода жінка.

— Товаришка Танева?

Жінка кивнула і трохи наполохано огледіла мене, може, тому, що світло на сходах уже погасло і моя фізіономія, певно, видалася їй у темряві дещо сумнівною. Я постарався заспокоїти господиню, показавши їй своє посвідчення.

— Мені потрібна маленька довідка…

— А саме?

— Чи не можна зайти до господи?

— Чому ж ні, прошу!

Жінка відступила, даючи мені дорогу, однак обличчя її не виражало захоплення. Я машинально торкнувся своїх щік. Борода ще не виросла. Цікаво, чим я не сподобався цій дамі?

Ввійшли у просторий хол. Частину його відгороджено оксамитовою оливково-зеленою завісою. Решту приміщення займали дорогі й громіздкі меблі тридцятих років, поліровка яких свого часу також, очевидно, була оливково-зеленою, а тепер стала якогось невизначеного кольору. Люстра під високою стелею темна й запорошена. В кутку під величезним рожевим абажуром, пістрявим від коричневих плям, мерехтіла лампа. На стінах — один проти одного — два великі альпійські пейзажі з дивовижно червоними від заходу сонця глетчерами. Пошлість і несмак водночас. Дух старого, перепрілого відчувався в холі. Тут неначе застоялися запахи міщанської ситості й давніх гулянок. Далі, крізь прочинені двері, видно яскраво освітлену кімнату. Господиня ввела мене саме туди. Хол і світлу кімнату відділяли тільки двері, але, переступивши поріг, людина потрапляла з однієї кліматичної зони в іншу. І причина не тільки в тому, що кімнату добре зігрівав електричний камін. Стіни свіжо пофарбовані у світло-зелений колір. На одній висіла під склом чимала репродукція — соняшники, що, як на мої пізнання в малярстві та коли повірити підписові, належать пензлеві Ван-Гога. Низька шафа, ліжко, маленький письмовий стіл і чотири табуретки — усе з білого дерева. Світло, привітно, дихається вільно.

На письмовому столі величезний букет білих хризантем, розкриті книжки. У попільниці димилася цигарка.

Ці подробиці, а також невдоволення господині дали мені змогу пожартувати:

— То кажете, тільки-но людина сіла працювати, а тут приходить якийсь бовдур і заважає їй… Чи не так?

Танева легко усміхнулась, і я вловив, що крига почала танути.

— Так, саме так. Виключивши, звичайно, епітети.

Вона помітила, що я зацікавлено розглядаю меблі, і додала:

— Якщо вам подобаються, можу дати адресу кооперативу.

— Мені подобаються. Крім табуреток.

— А табуретки ні? Чому? Приємна оббивка.

— Про оббивку нічого не скажу. Але що то взагалі за сидіння — табуретка? Немає спинки, ні на що навіть обіпертися?

Зате займає менше місця. І, найголовніше, дешеві.

Найдешевше, — сказав я, — сидіти по-турецькому на підлозі.

— Навпаки, це страшенно дорого, — знову всміхнулася Танева. — Треба мати м'який килим. — При цих словах вона взяла цигарку з попільниці й поспішила до дверей: — Вибачте, я на хвилинку… Поставлю воду…

Лишившись на самоті, я підійшов до письмового столу, зазирнув у розкриті книги, потім сів на ту жахливу конструкцію, що зветься табуреткою. Та-ак. Читають люди. І неабищо — книжки з медицини. Як і я колись. Не пам'ятаю, чи говорив я вам, але після футбола й скрипки медицина була моїм третім уподобанням. Мало не стала професією. Як і перші дві.

— Я хочу вивчати медицину, — заявив я, коли мені запропонували зайнятися криміналістикою.

Чоловік, який тоді розмовляв зі мною, уважно подивився на мене:

— Чому саме медицину?

— Хочу лікувати людей… бути корисним для них…

— В такому разі, все гаразд: у нас ви теж будете корисним і лікуватимете.

— Ви займаєтесь злочинами, — заперечив я непевно.

— Так. Як лікарі хворобами. Ви лікуватимете не окремого пацієнта, а піклуватиметесь про гігієну цілого суспільства. Ви оберігатимете його від пухлини злочинів. А коли пухлина. виявиться злоякісною, допоможете її вирізати.

Слова чоловіка звучали красиво. Але медицина була мені кращою.

— Мені здається, що ви не