Читати книгу - "Усмішка: оповідання"

— Про що це ти?

— Як ти відпочиваєш? — Вона затнулася. Погано прозвучало. Складалося враження, ніби вона його в чомусь звинувачувала, попри те, що навіть не думала про таке. Він завжди про все турбувався. Чоловіки його породи бачать все у пітьмі, і їх це вміння не вводить в оману. Зараз він переживав за неї, за її маму, живу чи мертву, але його переживання здавалося якимсь байдужим та безвідповідальним. Хоч не було ні тим, ні іншим. Всі його турботи сиділи глибоко в ньому самому. Проте залишали поруч місце трошки для віри, трошки для переконання, яке її допускало, навіть радо вітало, не кажучи вже про те, щоб оспорювати. Щось у ньому спершу опанувало скорботою, потім представило її, спізнавши всі її візерунки, перш ніж передати вісточку про неї всім спраглим частинам тіла. Віра в його тілі розрослася лабіринтом, де ця скорбота взяла і довіку пропала, так не діставшись вразливого місця. Інколи від його віри можна було оскаженіти, піддавшись безглуздим мотивам. Щоправда, цей гнів швидко минав, адже марно було критикувати людину, спокійну як двері.

— Чому я не набралася цього від тебе? — нарешті вимовила вона.

— Набралася чого? — тихо розсміявся він.

— Усього іншого я набралася. Я повністю притерлася до тебе. У цьому житті ти навчив мене геть усьому. — Вона затнулася. Пояснення давалися важко. Їхнє життя скидалося на теплий кровоток живої людини, його тихий плин тканинами тіла в обидва боки.

— Усього, крім релігії, — пояснила вона. — З нею нічого так і не вийшло.

— Ось так взяти і набратися релігії не можна. Інколи просто розслабляєшся, і ось воно вже є.

Розслабляєшся, подумала вона. Як розслабляєшся? Можна розслабити тіло, а що робити з думками? Вона стисла пальці. Обвела недбалим поглядом величезне приміщення електростанції. Машини нависали над нею темними обрисами, по яких миготіли дрібні іскорки. Дзижчання, дзижчання і ще раз дзижчання пробиралося її руками.

Сонна. Втомлена. Вона куняла. Склепила повіки, розплющила очі, знову склепила, розплющила. Дзижчання і ще раз дзижчання пробирало її до мозку кісток, ніби в її тілі та голові за ниточки підвісили дзижчалок колібрі.

Вона провела поглядом ледве помітні труби аж до самої стелі, бачила машини і чула невидиме хурчання. Аж раптом жінка насторожилася в своєму напівсні. Вона квапливо крутила очима, а дзижчання й спів машин голоснішали і гучнішали, а очі все бігали, і тіло розслаблялося. На зелених шибках високих вікон вона побачила тіні ЛЕПу, чиї дроти прожогом тікали геть у грозову ніч.

Тепер гудіння сповнювало і її. Очі закотилися, а її саму ніби різко смикнули і підвели. Вона відчула, як її оповила хуркітлива динамо-машина, закрутила-завертіла у свій вир, пожбуривши в самісіньке осердя невидимого хурчання, згодувала її, віддала на поталу тисячам мідних дротів і в одну мить запустила в повітря!

Вона була зараз і повсюди!

У мить ока пронеслася над почварними опорами ЛЕПу, прошипіла між їх маківками, де маленькі скляні ізолятори розсілись кришталево-зеленими пташечками, що тримали дроти в своїх діелектричних дзьобиках, розщеплюючи їх на всі чотири сторони і вісім другорядних напрямків, сягаючи містечок, хуторів та мегаполісів та дотягаючись до ранчо, ферм та кожної асьєнди[9], і плавно спустилася багатолапим павуком на тисячі квадратних миль пустелі!

І земля раптом стала більш ніж простим набором окремих речей, більш ніж сукупністю будинків, скель, доріг-бетонок, окремого коня, що десь там приблудився, людини в неглибокій могилці із брилою-надгробком, колючого кактуса, огорнутого власним світлом міста в облозі ночі — мільйона окремих речей. Раптом це все опинилося в переплетіннях велетенського павутиння, що бриніло електричним вогнем.

Вона миттю пролилася водою в кімнати, де життя фонтаном здіймалося од ляпасу по голій дитячій спині, в кімнати, де життя витікало з людських тіл, немов світло, що покидає все тьмянішу електролампочку — і нитка розжарювання сяє, згасає і врешті втрачає всі барви. Вона потрапила до кожного міста, кожної оселі, кожного приміщення, малюючи світлом візерунки на сотнях квадратних миль землі. Бачила все, чула все, тепер вона була не сама, а однією з тисяч людей, кожна з яких мала власні думки і власні переконання.

Її тіло спочивало неживою тростиною, блідою і тремкою. Її свідомість, напружена та зелектризована, линула туди, линула сюди, розметалася по всіх усюдах широкою мережею приток електростанції.

Усе врівноважилося. В одній кімнаті життя в'януло на її очах, в іншій — за якусь милю — перед ними під дзвін келихів поставало віншування новонародженого немовляти, люди передавали одне одному сигари, всміхалися, тиснули руки і сміялись. Вона бачила, немов полотно, напружені білі обличчя, що схилялися над чистою, немов сніг, Божою постелею, вона чула, як люди розуміли та приймали смерть, помічала їхні жести, їхні почуття і розуміла всю їхню замкнуту самість. Врівноваження світу їм лишалося недоступним — вони його не бачили так, як тепер його бачила вона.

Вона спазматично ковтнула. Повіки її затріпотіли, а горло запекло від здійнятих пальців.

Вона не сама.

Динамо закрутило її, завертіло і відцентровою силою своєю закинуло аж на тисячі миль, заполонивши нею мільйони скляних колб, угвинчених в стелі, перетворивши її на світло одним смиком за шнурок, поворотом вимикача або клацанням рубильника.

Це світло могло осявати будь-яку кімнату: варто було тільки клацнути вимикачем. Спочатку в кожній кімнаті було темно. І ось вона являлася — водночас в усіх. І вона була не сама. Її скорбота — всього лишень частка неозорої туги, а її страх — частка більшого страху. Та журба — це тільки одна половина. Була ще й інша. В тій іншій живе диво народження, умиротворіння від обрисів немовляти, відчуття ситості в теплому тільці, кольору очей та набутого вміння чути звуки, а ще — дикий квіт напровесні, що радує маленький носик.

Варто було світлу десь мигнути і згаснути, як життя одразу ж клац! і вмикало новий рубильник: кімнати заливало нове світло.

Вона завітала до Кларків, до Ґреїв, до родини Шоу, гостювала в Мартінів, у Генфордів, Фентонів, Дрейків, Шеттаків, Габбеллів і Смітів. Бути на самоті ще не означає жити на самоті. Хіба що у власній уяві. Всередині голови завжди можна знайти чимало шпаринок. Дивна така, напевно, виходить дурниця, але шпаринок і справді багацько: в них можна підглядати і бачити, що світ навколо нікуди не дівся, в ньому є люди, яким так само непереливки та бентежно, як і тобі. Крізь ці шпаринки можна все почути, можна виговоритися і полегшити свій смуток або