Читати книгу - "Дженні"

залишилася лише задня частина шиї, вуха та мордочка.

Намагаючись заробити ще похвалу, Пітер майже став зизооким, висолоплюючи язика і тягнучись ним назад і догори, і, звісно, це не спрацювало. Зрештою він вигукнув:

— От лишенько, ЦЕ, напевно, найскладніше з усього.

— Навпаки, — усміхнулася Дженні, — найпростіше. Намочи передню лапку.

Пітер так і зробив.

— Тепер три над вухами і ззаду на шиї.

Тепер Пітер розреготався з себе.

— Який же я дурний, — сказав він. — Це саме так, як я вмивався, коли був людиною. Хіба я ще користувався віхтиком і няня спостерігала за мною, щоб упевнитися, що я помив за вухами.

— Ну, — сказала Дженні, — зараз за тобою спостерігаю я…

Тож Пітер завершив купання, намочивши збоку, а потім посеред подушечки одну лапку, потім другу, і помив вуха, потім обидві щоки, шию ззаду, свої вуса, навіть трохи під підборіддям і довкола носа та очей.

Помившись повністю від голови до п’ят, він зрозумів, що почувається дуже затишно та комфортно. Це було трохи інше відчуття, ніж коли його помила Дженні, й він якимось чином пригадав ті дні раннього дитинства, коли мама його пригортала до себе.

Цього разу він відчував сяйво своєї шкіри, міцність м’язів, немов кожен із них був розім’ятий і розтягнутий. В останніх променях сонця, що просочувалося до складу з вікна, Пітер міг розгледіти, як його хутро сяяло від такого лікування, яким гладеньким і м’яким, немов шовк, воно було.

Пітер відчув солодку дрімоту. Його очі почали заплющуватися, і, немов на віддалі пролунав голос Дженні:

— Добре перепочити після того, як помився. Я завжди так роблю. Ти це заслужив. Я трохи посплю з тобою, а коли ми прокинемося, можливо, розповім тобі свою історію, як і обіцяла.

Перед тим, як заснути, Пітер відчув, що Дженні згорнулася поблизу, притуляючись до нього спиною, від чого йому стало так тепло й безпечно, і наступної миті він поринув у солодкий міцний сон без сновидінь.

Коли він прокинувся, Дженні потягалася й позіхала поруч, і він приєднався, повторюючи її рухи: спершу якнайдалі виставивши передні лапи і розтягаючись назад, потім вигинаючи спину перевернутою дугою.

— Отак, — сказала Дженні, коли закінчила. — Як ти зараз почуваєшся?

— Набагато краще, — відповів Пітер, і він справді почувався, як новий хлопчик чи, скоріше, кіт. Потім він додав, бо не забув, що вона обіцяла. — А зараз чи не розкажеш ти про себе? Будь ласочка, Дженні, мені буде дуже цікаво це почути…

Смугасточка не могла втриматися від короткого муркотіння у відповідь на Пітерову щиру нетерплячку, але після цього одразу ж посерйознішала.

— Боже, — сказала вона, — не думала, що колись розповім комусь цю історію. Але оскільки ти справді цього хочеш, тоді добре.

І вона почала.

Розділ шостий
Дженні

— Моє ім’я, — промовила смугасточка, — як я тобі вже казала, Дженні. Дженні Болдрін. Знаєш, ми шотландці, — з гордістю додала вона. — Моя мати народилася в Ґлазґо, і я також.

Я кажу «напів» шотландці, бо якщо копнути глибше, ми походимо з континенту. Я маю на увазі, що ми прийшли з Африки через Іспанію. Кілька котів із нашої родинної гілки були корабельними котами на суднах Армади. Предка моєї матері викинули на березі Шотландії, і отак ми потрапили туди. Цікаво, правда?

— О так, — відповів Пітер. — Я читав, як Дрейк переміг Іспанську Армаду і шторм потопив усі галеони. Але я не знав, що там були коти…

— Авжеж! — сказала Дженні Болдрін. — Ну, їх там були десятки. Насправді наш рід набагато древніший, ми кафірські коти, знаєш, із Африки-Нубїї, Абісинії, певна, ти колись чув про ці місця. Якийсь Юлій Цезар завіз представників нашого роду до Британії у 55–54 роках до нашої ери. Але це була не наша гілка родини. За дві тисячі років до цього ми населяли Єгипет, де, як ти, безсумнівно, читав, коти були священними. Багато людей намагалися стати святими чи поводитися як святі, а ми справді були священними, мали свої храми, вівтарі та жерців, які за нами доглядали. Думаю, ти помітив, що в мене маленька голова. Єгипетська риса. А ще, звісно, оце.

І Дженні перекинулася на спину, тримаючи лапи так, щоб Пітер міг побачити її ступні.

— Чому вони чорні? — Запитав Пітер, вказуючи кивком на її подушечки. Потім він глянув на свої і зазначив: — Мої рожеві.

— Звичайно, — сказала потішена Дженні. — Чорні подушечки — це також ознака єгипетської породи. Ти коли-небудь бачив рельєф гробниці Амон-Ра у Британському музеї, де зображено священну кішку? Кажуть, що я схожа на неї.

— Я був у Британському музеї з нянею, — відповів Пітер, — але я не думаю, що я колись…

— Ну добре, забудь, — продовжувала Дженні. — Насправді це не важливо, особливо зараз, коли ти той, ким сам себе вважаєш. Хоч, мушу сказати, втішно знати, звідки походиш, тим паче в такі часи, коли, здається, все повстало проти тебе. Якщо ти знаєш щось про своїх предків, хто вони були і що робили, ти так просто не здаєшся, особливо, коли відомо, що колись вони були священними і люди приходили просити їхньої ласки. Все-таки… — тут Дженні Болдрін примовкла і чотири рази швидко лизнула кінчик свого хвоста.

Пітер так боявся, що вона не продовжить, що трохи її підштовхнув.

— Так, а опісля народилася ти…

— О, — сказала Дженні, припинивши митися і продовжуючи свою розповідь, — ми прибули до Лондона з Ґлазґо на потязі у кошикові: моя мати, брати, сестри і я. Ми подорожували вночі, тож я роздивилася небагато, бо увесь час була в кошику, та й мої очі тоді ще не розплющилися. Це мій найперший спогад.

Нас було п’ятеро — двоє котів і три кішечки, і ми оселилися в підвалі пансіону на Блумзбері. Моя мати належала друкареві, який працював у Ґлазґо і повернувся