Читати книгу - "Мій тато — кілер"

я купив нові документи. В одному із забайкальських домів розпусти — дерев’яному бараці посеред неозорого сніжного поля — зустрів Гінтара, який покинув тоді щойно проголошену незалежною Естонію майже з тих самих причин, що і я Україну.

— І куди тебе несе? — запитав він.

— Поки що до чукчів, — сказав я. — А там і в Америку.

— На Юкон?

— Приблизно.

— Там холодно.

Краще мерзнути в засніженому містечку на два десятки будинків, ніж під двома метрами нехай рідної, але такої непривітної землі.

— Ну, а ти куди? — запитав я.

— Я? До Японії.

— А там краще?

— Звичайно, — і він простягнув мені буклет, лаковий путівник по справді чудесній країні. — Може, разом?

Подумавши, я відповів:

— Гаразд.

Нагано — місто в Японії, адм. центр префектури Мті, порт на о-ві Хонсю, біля затоки Ієе… Перша згадка про Н. належить до XV століття. На початку XVII століття тут за наказом сьогуна Іея-су Токугава було споруджено величезний гранітний замок, який нині є основною пам’яткою міста…

4

І от ми вирушили до Владивостока. Дивне місто. Уламки винесених на берег розбитих льодом багатоповерхових будинків.

Дивні люди, які оселили нас у квартирі без меблів, штор і батарей парового опалення. Зате вони повісили на стіні термометр і попередили: якщо вночі температура в кімнаті опуститься нижче мінус тридцяти чотирьох, краще розвести вогонь. І ми палили його — принесеними нам уламками дитячих пісочниць та позриваними в залишених квартирах лиштвами й паркетом.

Я, Гінтар, а потім і Дмитро, який до нас приєднався:

— Ви знаєте, що там, куди ми їдемо, їдять паличками й роблять собі харакірі?

Тоді це було єдине, що ми знали.

І Сашко-гігант:

— Грьобане місто, грьобані льоди, грьобана квартира…

— Хочеш подивитися на замерзлий термометр? — запитав у нього Гінтар.

— Грьобаний термометр…

— Я так і думав.

— Грьобаний прибалт…

5

Ми провели там п’ятнадцять днів, заробляючи тріщини, що кровоточили на розпухлих губах, і чорноту на пальцях, коли, нарешті, ті, хто мав доставити нас до Японії, зібрали з нас іще по двадцять п’ять тисяч, сказавши:

— Готуйтеся, сьогодні ввечері вирушаєте.

Місцева мафія. Троє її представників привели нас уночі на маленький баркас краболовів.

— Це капітан… Це боцман… Це… з ними ви самі познайомитеся… команда.

Компанія була ще та. Що матроси, що їхній капітан — похмурі пики й величезні кулачиська.

— Не подобається мені це все, — сказав Сашко. — Га?

— Згоден, — відповів я.

Ми влаштувалися в тісному кубрику.

Можна було лягти спати на кинутих на підлогу ковдрах. Можна було…

Але коли озброєні карабінами й сокирами матроси прийшли нас убивати, ми сиділи біля стін, давно витягши пістолети і давно загнавши по патрону до ствола.

Нас було четверо. Тих, що вирішили забрати в нас наші гроші, — чоловік десять. Але війна виявилася недовгою. Якихось шість хвилин. Та й то тому, що капітан і двоє мотористів засіли наприкінці коридору за якогось залізною шухлядою.

* * *

Дмитро був українцем, але громадянином Росії. Служив командиром на гірській війні. Невеликим. Лише на кілька зірочок. Командував загоном спеціального призначення, став дезертиром-убивцею, котрий розстріляв із кулемета, знятого з підбитого «бетеера», весь свій штаб — чотирьох прикрашених полковницькими погонами торговців смертю. Такий був їхній бізнес — одержувати від партизанів по десять тисяч за повідомлення про пересування колони й по п’ятнадцять — за карту з розташуванням блокпостів.

— Я написав сорок дві похоронки. Сорок дві матері вважають мене винним у загибелі своїх синів… Я підрахував: кожного хлопчака продавали за двісті п’ятдесят доларів…

— Грьобана війна, — сказав Сашко.

А я ж був певен, що він цілком аполітичний.

* * *

Сашко…

Він теж був виконавцем вироків. Шість із половиною років.

А потім його банда вплуталась у криваву війну з місцевим омоном, і від неї залишився тільки Сашко та ще троє людей, котрі дивом урятувалися в камерах СІЗО. А крім того — ще з півтонни паперів, серед яких опинилися записи про всі вбивства, скоєні нашим