Читати книгу - "Ганнуся"

Одним стрибком злетів я на ґанок, увірвався в сіни і смикнув за ручку дверей, що вела до Ганнусиної кімнати.

— Що трапилось?

Ганнуся, вже вдягнена, лише без сандаликів, чомусь втислася в найдальший куток ліжечка. А з-під ліжка визирало перелякане Наталоччине личко. Обидві пальцями показали в бік вікна і майже одночасно вигукнули:

— Там… хуліган… з каменюкою!

Я підбіг до вікна. Та біля нього вже нікого не було. Хіба що підозріло хиталися фіранки. Хотів було вибігти на вулицю, аби провчити того, хто зранку тиняється під чужими вікнами, але Ганнуся попрохала:

— Зачекай, я взуюся. А то ти вийдеш, а він у вікно залізе…

І справді, під вікном тільки-но хтось був. Он, біля призьби, видніються сліди чийогось взуття, навпроти вікна — невеличка калюжа, яку майже всотав пісок…

Пригнувшись, прослизаю між росяними кущами на стежку і віч-на-віч стикаюся з худорлявим хлопчиною років десяти. Обличчя хлопчикове було таке ж перелякане, як тільки-но у Ганнусі.

— Це ти тут з каменюками гасаєш? — суворо запитав я.

— Він, він! — підтвердили Ганнуся з Наталочкою, випірнувши з жасмину слідом за мною.

— Я? З каменюками? — вражено перепитав хлопець.

Я його одразу впізнав. Спочатку цей хлопець хотів допомогти нам з Ганнусею нести речі додому, а згодом я спостерігав, як він разом з іншими довгоносиками давав драла від розлюченого Григорія Сидоровича.

Не знаю чому, але цей хлопчина мені сподобався одразу. Сподобався ще тоді, коли запропонував свою допомогу. От лише не розумію, чому його занесло під Ганнусине вікно. Та ще й з каменюками.

А хлопчик немов підслухав мої думки, тому що відповів одразу ж:

— Ваша баба Настя домовилася з моєю мамою, що я носитиму молоко, доки ви тут житимете… — сказавши це, хлопчина простягнув мені глиняного глека, зверху зав’язаного марлею. — От я й хотів поставити його на вікно.

Я показав на глека Ганнусі і запитав:

— То оце та каменюка, так?

— Вони ж такі схожі, - ніяково почала виправдовуватися Ганнуся. — Я спочатку й не подумала, що то глечик…

А я взявся порівнювати відбитки слідів під вікном з сандаликами хлопчини. Розмір той самий, це видно будь-кому. Але звідкіля взялася тут калюжа?

Я спробував уявити собі, що повинен відчувати цей бідолашний хлопчик, почувши пронизливий Ганнусин крик. Та ще й в ту хвилину, коли, нічого не підозріваючи, ставив на підвіконня того глека з молоком…

Що ж, калюжа ця могла бути набагато більшою…

— Добряче тебе налякала Ганнуся, ох, і добряче! — співчутливо сказав я.

На хлопчиковому обличчі з’явилася ніякова посмішка.

— У мене навіть руки затремтіли, коли вона крикнула, — визнав він і кивнув у бік Ганнусі. — А молоко взяло та й вихлюпнулося трохи.

— Міцні в тебе нерви, — похвалив я його. — Просто-таки залізні. На твоєму місці я вже давно був би на другому кінці села.

Хлопець недовірливо поглянув на мене:

— Таке скажете… Ви он який великий.

— То ще нічого не значить, — заперечив я. — Дорослі теж часом лякаються.

Потому повернувся до Ганнусі і запитав:

— Скажи, будь ласка, хто з нас повинен вибачатися перед невинною людиною?

Ганнуся підійшла до хлопчини, кінчиками пальців підняла кінчик платтячка, мовби запрошувала до танцю, і кокетливо промовила:

— Вибач, будь ласка… більше такого не трапиться.

— Та… — відказав хлопчина.

Я навіть відсахнувся — так запашіли у нього щоки, вуха і навіть облуплений ніс.

Хлопчину звали Кольком, а також Миколкою чи просто Колею. Він, виявляється, був сином нашого сусіди Миколи Івановича.

У тому, що Миколка, коли виросте, стане видатною людиною, можна не сумніватися. Це він вирішив твердо і остаточно.

Ну, в гіршому випадку, буде моряком. Або агрономом.

— А чому б тобі не стати футболістом? — поцікавився я, побачивши на стінах його кімнати великі фотографії славетних футболістів.

Засоромився хлопець, шморгнув носом і промовчав. Напевно, він і про це мріяв не раз.

Гарна у Миколки кімната. Сонячна, чиста, простора. Щоправда, колись це була не кімната, а приміщення, в якому його дідусь зберігав борону, плуг, ступу та інші забуті вже речі. Нещодавно Миколка разом з батьком віднесли все це до сільського музею. Натомість прорубали в стіні два вікна, поставили столярний верстак для праці, ліжко для відпочинку, стіл для занять… І вже друге літо мешкає Микола в цій кімнаті. Лише пізно восени перебирається до хати.

А ще в тій кімнаті був незвичайний запах. Як влітку у незайманому степу. І не дивно — підлога в ній вистелена молодим буркуном, чебрецем і маленьким полинком. У спеку все це пахне так, що аж голова кругом іде.

— Це євшан-зілля, — перехопивши мій погляд, пояснює Коля. — Я про нього в одному підручнику прочитав. Там написано, що був колись один войовничий половецький хан. Але якось київські князі побили його так, що він утік далеко-далеко — аж за Кавказькі гори. А коли померли ті князі, що його побили, половці, які жили в цих степах, послали по нього гінців, аби він повернувся. Хан відмовлявся, бо вже звик на новому місці. Та коли один з гінців показав йому євшан-зілля, хан понюхав його і раптом заплакав, бо воно нагадало йому край, який він покинув. І повернувся половецький хан назад. Але не воювати, а жити мирно з новими київськими князями.

— Гарна легенда, — схвалив я. — Тільки чому це зілля в твоїй кімнаті? Ти що — половець?

— Ні, - ухильно відказав Коля, — просто…

Він не доказав. Мабуть, не хотів ділитися своєю думкою.

— Ти хочеш, щоб рідний край був завжди з тобою? — першою