Читати книгу - "Мемуари українського Казанови"

але її перебив пан Фуксман, який запопадливо стелився перед своїм шефом.

— За фахом я будівельник, — ніби розповідаючи власну долю, перекладав Вілен Аронович. — Мені було лише тринадцять, коли змушений був іти з дому, бо крім мене у батька-фермера було ще семеро молодших дітей. У столиці, куди приїхав у пошуках роботи, мене взяли підсобником на будівництво. Вже через вісім років я одружився з дочкою господаря і став його компаньйоном. Пізніше створив власну будівельну фірму. Мої бізнес-центри та громадські споруди прикрашають столиці та великі міста по всьому світу. Але бути будівельником, а тим більше власником процвітаючої фірми, — це не тільки робота, а ще й спиртне. Багато спиртного. Адже замовлення просто так не даються. Іноді цілу ніч треба пиячити з потенційним замовником, аби отримати контракт. Так поволі допився до того, що в сорок вісім років опинився перед загрозою цирозу печінки. Лікар так і сказав, що у мене залишилося не більше двох років. І це за умови, що я кину і випивати, і роботу. Довелось підкоритися. Дружина потай від мене сповістила про хворобу сина, який одружений з японкою й живе в Токіо. А невдовзі вони разом з дітьми приїхали, як кажуть, попрощатися зі мною поки ще живий. Невістка, а вона за фахом лікар, подивилася матеріали обстеження, розпитала чим мене лікують і заявила, що віднині вона сама займеться моїм одужанням. Вона викинула геть більшість ліків, але почала методично поїти мене водою, настояною на особливому піску, який привезла з собою з Японії. Це і був презентований вам сьогодні перламутровий пісок.

Сімейний лікар, не дуже довіряючи своїй іноземній конкурентці, час від часу провідував мене. І щоразу дивувався моєму чудодійному зціленню. Вже через два тижні після початку вживання води з перламутровим піском, я міг сам піднести до рота повну склянку, хоч до того й порожня була заважка. Ще через два тижні став виходити на вулицю. А там і тривалі прогулянки стали мені під силу. Так завдяки турботі моєї любої невістки і перламутровому піску я знову повернувся до життя. Але свій бізнес я продав, щойно опинився перед загрозою смерті, а без діла сидіти не звик. Ось і вирішив допомогти людям, познайомивши їх з чудом природи на ймення перламутровий пісок. Непросто було переконати японців, які свято оберігають секрет цього чудо-продукту океанських глибин, видати мені патент на право видобутку піску і експорт його в Америку й Європу. Та допомогло те, що колись я будував у Токіо бізнес-центр, який став окрасою столиці. Тодішні замовники і партнери допомогли мені і ось вже три роки у всьому світі зцілює хворих наш патентований перламутровий пісок. Відомий він вже й в Росії. А сьогодні настав час і Україну долучити до цього простого й неймовірно ефективного чуда природи.

На цій мажорній ноті іноземець замовк. Його перекладач від імені всіх присутніх подякував не стільки гостю, скільки собі за цікаву і змістовну розповідь та довіру до українців, яким милістю пана Гульденсона відтепер даровано право лікуватись перламутровим піском.

Відаплодувавши господарям, дилерська мережа почала розходитись. Рипнулись до виходу й ми. Але наштовхнулись на якогось натхненного типа, котрий шукав слухачів та цінителів його власного дару. Він вже давно запримітив у наших особах саме таких. Тож ми з кумом змушені були зупинитись.

— Дозвольте відрекомендуватись. Василь Борулько. Екстрасенс міжнародного класу. Як вам подобається сьогоднішня вистава? Здається у Конотопі було цікавіше.

— Та ну! — Озвався мій кум. Це ви їм заздрите. Адже екстрасенсам вже мало хто вірить. А тут щось нове.

— Нове? О’Генрі читайте — знатимете, яке воно нове. А справжні екстрасенси — це сила. Ось я, наприклад. Псоріаз лікую? Лікую. Жіночі хвороби лікую? Лікую. А візьміть острий хондроз. Хто краще від мене з ним вправляється? Хіба що Микола Касіян. Але ж він і екстрасенс, і мануальний терапевт на додачу.

— Ну, з приводу лікаря Касіяна, це ви загнули, — поліз у суперечку кум. — Що костоправ від бога — то цього у нього не відбереш. Але щоб екстрасенс, то він, здається, навіть самого цього слова на дух не переносить. До речі, про таку хворобу як «острий хондроз» Касіян напевне й не чув. Бо в світі медицини вона зветься остеохондрозом.

— Під розумних косите! А я, між іншим, прийняв вас за порядних людей.

Поки балакали з новоявленим екстрасенсом, народ порозходився. Навіть організатори семінару вже прошкували до дверей. Серед них і Йохан Гульденсон, який чомусь висловлював своє обурення чистісінькою російською, пересипаною найвишуканішими матюками.

— Снова суки на бабки нагрели! Никак не нажретесь! — аж кипів «іноземець». — Хоть бы старушку пожалели. Каждый раз, когда вручаете ей на публике тысячу, у бабули с глаз настоящие слезы катятся. Ведь старик-то действительно плох. На ладан дышит. А на операцию бабок нет. Хоть бы сотку за «концерт» ей платили. А я, блин, уйду от вас, если двести баксов за сеанс не накинете. В гробу я видал играть на шару вашего миллионера с его перламутром и циррозом печени! Ищите дураков!

— Ну що, зрозумів, як треба гроші робити? — перекривив я кума.

— А ти не гарячкуй. Краще роби висновки та вчися. Ці дурять відкрито і їм вірять. А уяви що буде, коли ми відкриємо фірму на твоїй дачі в Рожнах. Хто там перевірятиме, з дна якого моря добуто йодований деснянський пісок! А продаватимемо його як харчову добавку спрямованої дії. Треба людині вивести камінці з нирок чи простати — кидай пакетик з пісочком у «Збручанську» мінералку, з жовчних протоків — у «Нафтусю», щоб поліпшити травлення — у «Миргородську», «Лужанську» чи «Поляну купель», а щоб схуднути — в «Хунядо янош». Додай сюди запобігання накопиченню в організмі радіоактивного йоду, інших нуклідів. Ідея зрозуміла? Тоді за діло. Мільйонера для презентацій я беру на себе. Недавно дядько Парастас з Прибалтики повернувся. Пам’ятаєш, той, що в Ризькому драмтеатрі грав. Англійську знає як рідну, та й статурою більше на іноземця схожий. Зараз він на бобах. Запропонуй якусь сотню — кого завгодно зіграє. От тільки де роздобути гроші на фасувальний автомат та виготовлення красивої упаковки?

Дійсно, де тих грошей візьмеш? Хіба що квартиру заставити, а самому перебратись на дачу? Так би мовити,