Читати книгу - "Спокутий гріх"

між ними посилювався. Почуття крижаніли…

— Може, у нього хтось є? — припустила якось Ірина, коли дочка приїхала її провідати.

— Не думаю, — не сприйняла слова матері Емілія. — Навпаки. Антон сумує. Йому не вистачає дитини. З її появою наше життя змінилось би, я впевнена. Тепер, як ніколи, хочу народити. Малюк принесе радість всім нам.

Ірина важко промовчала.

При згадці про маму здригнулася. Учора не могла їй додзвонитися. Навіть пізно ввечері телефонувала, коли найрідніша тільки вдома могла бути. Та не взяла слухавки.

«Сьогодні треба її навідати», — блиснула думка.

Спати більше не лягала. Як тільки розвиднилося — сіла за кермо. Та раптом у голові запаморочилося, все зникло, вкрившись густим білим туманом. Емма стисла повіки. Потім різко розплющила очі. Густа пелена розсіялася.

— Що за чортівня? — вилаялася про себе. — Так їхати небезпечно.

Ще раз набрала маму.

— Алло, — почувся у слухавці рідний голос.

— Матусю, слава Богу, — зраділа. — Де ж ти пропала? Чому не відповідаєш?

— Не повіриш, — незвично бадьоро відповіла Ірина. — Зібралися із жінками та й поїхали у монастир до Почаєва.

— Куди? — не повірила власним вухам Емілія.

— У Тернопільську область, — уточнила Макарова. — Зоя покликала. У них з роботи туди автобус їхав.

— Знаю, що їхав, ми ж із Зоєю Павлівною працюємо разом. Але у тебе серце! Як можна в далеку дорогу рушати?

— Я таку благодать отримала, дитинко, що забула про серце, — відповіла Ірина. — Вперше у житті сповідалася. Бог усе робить правильно…

— Ти про що, мамо? — не зрозуміла дочка.

— Про своє, сонечко… Про своє… — загадково відповіла.

Емілія знову відчула, як темніє в очах.

Від гріха подалі вийшла з машини. У такому стані їхати точно не можна. Викликала лікаря й піднялася у квартиру.

«Напевно, простудилася, або вірус якийсь підхопила, — подумала. — Бо ломить усе тіло».

Лікарка довго оглядала Емілію, боляче мацала живіт.

— Коли були останні місячні? — серйозно запитала.

— Я так відразу й не скажу, — задумалася жінка. — Більше місяця, точно.

— Тест на вагітність брали?

— Я вже чотири роки купую тести — і нічого, — байдуже відповіла.

— Все одно відвідайте гінеколога, — закінчила огляд. — Може щось з гормонами, — підвела підсумок і попрощалася.

Емілія спробувала підвестися, але в голові знову запаморочилося.

— Та що за… — сердито буркнула. — Здається, візиту в поліклініку таки не уникнути.

Дільничний гінеколог Алла Борисівна Глотова довго оглядала Емілію. Зробили навіть ультразвукову діагностику.

— Це диво, — нарешті повідомила радісну звістку лікарка, яка вела Емілію від самого початку й не один рік планувала з нею вагітність. — Нарешті звершилося!

— Ви про що? — відразу й не зрозуміла Емма.

— Ти при надії, — блиснула чарівними зубами Алла Борисівна.

Молода жінка заціпеніла. Невже рішучість так багато важить? Лише нещодавно поставила собі за мету завагітніти й народити за всяку ціну — і от маєш… Небо почуло її.

— Це т-точно? — тремтячими руками погладила живіт.

— Орієнтовно вісім-дев’ять тижнів. І ще… — на мить замовкла. — Думаю, малюків буде двоє, — очі лікарки хитро заблищали.

— Що? — розкрила від здивування рота Емілія, наче хотіла повітря вхопити. — Господи! — звела до неба широко розплющені очі.

— Уявляю, як зрадіє Антон, — знімаючи рукавички для огляду, мовила Глотова.

— Він буде дуже щасливий, — витерла зволожілі очі Емма. — Адже надія вже майже згасла у ньому. Я відчуваю. Двоє, кажете? — плачучи сміялася. — Оце так нагорода Всевишнього. Сьогодні вранці пташка вдарилася у моє вікно. Я думала — погана новина, а виходить…

— Грандіозна! — аж розвела руками Алла Борисівна, намагаючись показати масштаби.

Вийшовши з поліклініки, найперше зателефонувала чоловікові.

— Привіт, любий, — неймовірно хвилюючись, почала. — Не заважаю? Можеш говорити?

Антон аж отетерів. На мить відняв слухавку від вуха й ще раз глянув хто телефонує. З моменту одруження слова «любий» від дружини не чув.

— Кажи, — не витрачаючи часу на всякі там панькання, сухо відповів.

— Ввечері будеш? Чи знову багато роботи? — обережно поцікавилася.

— Ти сумуєш? — якось іронічно перепитав.

— Дуже, — загадково Емілія.

— Тоді чекай, — повеселішав Антон, наче з коханкою про побачення домовився.

Але минула вже дев’ята й десята вечора, а Волошин не поспішав додому. Дружина приготувала стіл, запалила свічки, накрила романтичну вечерю. Проте чоловіка не було. На дзвінки не відповідав, повідомлень не надсилав.

Жінка зрозуміла. Він не прийде, як останнім часом частенько це робить.

Досі вона не надавала цьому значення. Однак зараз наче прозріла. Яка робота о такій порі? Ні, він слідчий, це ясно, всяке буває. Але його відсутність — уже не виняток, а правило. Треба щось міняти.

От сьогодні вона й розставить усі крапки над і. Хоче частіше бачити чоловіка вдома, щоб посміхався, приділяв увагу і все таке. Пора повертатися до нормального життя.

Глянула на годинник. Майже дванадцята. На столі все охололо. Свічки догорали. Повільно піднялася, сумно попленталася до спальні.

Раптом почула, як клацнув дверний замок.

— Ти ж казав, що сьогодні не затримаєшся, — зустріла його в коридорі Емілія.

— Казав? — скривився Волошин. — Не пам’ятаю, — здивовано посміхнувся й ледве втримався на ногах.

— Ти п’яний? — запереживала. — Що сталося?

— А що ще може статися? — гірко відповів Антон. — Просто напився, розслабився. Не можна?

— Це неймовірно, — опустила руки Емма. — Має ж бути якась адекватна причина.

— Хочеш знати причину?! — крикнув, тримаючись за стіну. — Більше чотирьох років ми разом! Чотири роки! — голосно повторив. — А ти навіть дитину не народила, не кажучи вже… — прикусив язика. — Набридло бачити у ліжку холодне тіло й скляні очі. Все! Може на п’яну голову…

— Припини! — вперше закричала