Читати книгу - "Корабель шаленців. Нариси з культури несамовитості, глупоти і безрозсудства"

стають найважливішими персонажами культури, починаючи нести в собі загрозу, насміхання, нісенітницю світу, а заразом і нікчемність людини.

Фуко виявляє контраст між епохами, показуючи, як кожна з них встановлює своє поняття норми й патології. Виявляється, що розум і божевілля — аж ніяк не об’єктивні категорії, а радше суспільні поняття. Вони поставали в результаті непростих історичних процесів. Дослідник встановив чотири фазиси в «історії нерозумного»: пізнє Середньовіччя, XVII століття, XVIII–XIX століття й, нарешті, XX століття. Аж до кінця Середньовіччя душевнохворих сприймали мало не як благословенні й безпосередні натури. Однак наприкінці XVI століття ставлення західної людини до шаленства почало докорінно змінюватися. Ширилося побоювання й несприйняття божевільних, їх почали позбавляти можливості комунікувати з так званими звичайними людьми. Потім цей процес знаменується реформами закладів для душевнохворих. У цей час безумство здебільшого окреслювалося як фізіологічний розлад[27].

Способи розуміння шаленства наприкінці Середньовіччя були досить різноманітними. Наприклад, Мартин Лютер як головна фігура протестантської Реформації, був добре відомий своїм релігійним запалом. Він кілька разів покликається на шаленство, використовуючи грецькі, латинські й німецькі терміни, як-от: фурор, манія, недоумство, insania, stultitia, Narrheit (дурість). Для нього безумство було формою гріха. Лютер бачив самого диявола божевільним, бо той аніяк не міг відчути гніву Божого.

Траплялося й так, що в цей період у Центральній Європі старалися уникати слова «безум». Річ у тому, що це був також юридичний термін, пов’язаний із манією, яка передбачала потенціал насильства. Це могло обернутися серйозними наслідками, такими як втрата власності. Тому частіше вживалося поняття «меланхолія».

Танцювальна манія (choreomania) становить іще один із незвичайних фрагментів в історії шаленства. Ця соціально-психологічна епідемія спалахувала в різних частинах Центральної Європи між XIV і XVIII століттями. Вона проявлялася здебільшого в тому, що назбирувалася ціла група людей (чоловіки, жінки, діти), котрі прагнули разом невпинно танцювати до стану поступової втрати самоконтролю. Дивна манія вражала людей по містах і селах, згуртовуючи де-не-де аж до тисячі осіб. Її ключовими характеристиками було те, що танцівники не відчували жодної відради й були цілковито знетямленими. Іноді вони ворушили кінцівками безконтрольно: гопцювали, гецали. Потім з піною в устах падали геть знесиленими. Для глядачів за цим кошмарним лицедійством усе скидалося на трагічну одержимість[28].

Ув'язнення несамовитості

Шанувати безум аж ніяк не означає вбачати в ньому мимовільний і невідворотний випадок хвороби; це значить розглядати його саме як нижню межу істини людини, межу не лише не випадкову, але і вельми істотну.

Мішель ФУКО

У добу Відродження стається кардинальна зміна: шаленство врешті полишає своє скромне, заледве не малозначне місце й тимчасово випинається на перший план. Воно перетворюється на видовище. Простежимо, що говорить про це Мішель Фуко. Спочатку безум був тим різновидом несамовитості, що нагадував усім так званим нормальним людям про їхній зв’язок із Божою благодаттю.

Таким парадоксальним чином шаленство ставало однією з форм розумності. Проти високої вченості воно визнавалося за глибший і неоднозначний прояв мудрості. Шаленство і розум разом утворили доволі міцну пару, в якій вони не протиставляються, а доповнюють одне одного. Виявляється, хоч і не завжди, та шаленство здатне постати як одна із прихованих сил розуму. Так чи інак, а Відродження випустило на свободу хаотичні струмені шаленства, зумівши спрямувати їх в русло творчої винахідливості[29].

Власне, такі персонажі, як Простак або Дурень — то не просто забавні образи чи посміховиська, а хранителі істини. Якщо дурість увергає будь-кого в неконтрольовану несамовитість, то Дурень самочинно грає роль ревнителя правди. Епоха Ренесансу створювала такий різновид шаленства, опинившись в якому людина набуває іншого бачення, стає чутливішою до небезпек світу, не силується пізнати істину інструментальними засобами. Виникає показова діалектика нетотожного собі знання. Зачудування шаленством продовжувало заворожувати навіть наукову думку. Коли відомий французький лікар Жан Фернель стверджував, що деякі розлади психіки могли бути пов’язаними з демонами, його сучасник, швейцарський лікар Теофраст Парацельс, у книжці «Недуги, котрі позбавляють людину розуму» не лише спростовував зв’язок незвичайних станів психіки зі злим духом, а вперше зарахував істерію до групи психічних девіацій.

Загалом лікарі починають ставитися більш скептично до релігійного фанатизму. Якщо ще в часи Тридцятилітньої війни полювання на відьом було надзвичайно поширеною практикою, то поступово, особливо в Англії, західноєвропейські лікарі, які на той час видавалися найбільш ліберальними, починають відкидати чаклунство й подібні до нього форми несамовитості. Було спостережено зв’язок між релігійністю і шаленством, позаяк обидва явища часто характеризувалися спільними ознаками: говорінням різними мовами (glossolalia), судомами, плачем, галюцинаціями, стогонами. Англійський невролог Томас Вілліс виключав демонізацію з можливих причин шаленства, а натомість пояснював його хворобою нервів. Майже з тих самих причин релігійне візіонерство квакерів сприймалося за безумство, викликане гарячкуватими імпульсами мозку. У цих тенденціях проглядає орієнтація на натуралістичну медицину.

Незважаючи на