Читати книгу - "Річки Лондона"

сказав Сівол, але мені здалося, що вже не так переконано. Він знову подивився на мене. — Ось тобі моя порада, синку, — тихо сказав він. — Тікай від нього геть, поки ще не запізно.

— Ви вже все сказали? — спитав Найтінґейл.

— Тримайтеся далі від мого розслідування! — сказав Сівол.

— Я йду туди, де я потрібний, — сказав Найтінґейл. — Така була угода.

— Обставини, бля, можуть змінитися! — сказав Сівол. — А тепер перепрошую, джентльмени, але я спізнююсь на очищення товстої кишки.

Він пішов коридором назад, грюкнув подвійними дверима й зник.

— Що за угода? — спитав я.

— Це не важливо, — сказав Найтінґейл. — Ходімо, спробуймо знайти того собаку.

* * *

На північному краї лондонського району Кемден домінують два пагорби: на заході Гемпстед, а на сході Хайґейт; а Гіт, один з найбільших парків Лондона, висить поміж ними наче зелене сідло. Від цих верхів схили спускаються до річки Темзи та її заплави, що прихована забудовою центрального Лондона.

Район Дартмут-Парк, де мешкав Вільям Скірміш, був на нижній частині схилу пагорба Хайґейт, до Гіту звідти можна було дійти пішки. Померлий чоловік володів квартирою на нижньому поверху перебудованого вікторіанського терасового будинку, що стояв на розі вулиці, обабіч якої росли дерева, а автомобільний рух там був зменшений майже до скону.

Нижче звідти були Кентіш-Таун, Лейтон-Роуд і район, у якому виріс я. Деякі з моїх шкільних приятелів жили за рогом від квартири Скірміша, тож я непогано знав це місце.

Коли ми показували констеблю, що чатував біля дверей, свої документи, я помітив у вікні другого поверху чиєсь обличчя. Як і в багатьох перебудованих терасових будинках, у тутешньому вестибюлі встановили стіну з гіпсокартону, від чого стало тісно й темно. У кінці були зроблені двоє вхідних дверей. Двері, що вели праворуч, були прочинені, але символічно перекриті поліцейською стрічкою. А другі двері, напевно, вели до квартири нагорі, з якої на нас хтось виглядав.

Квартира Скірміша була акуратна, мебльована тією типовою сумішшю стилів, яку обирають для своїх домівок звичайні, не одержимі демонами люди. Книжкових полиць було менше, ніж я очікував побачити у працівника ЗМІ; було багато фотографій, але ті з них, на яких були діти, були або чорно-білі, або мали вицвілі кольори старих фотоплівок.

— Життя, сповнене тихим відчаєм, — сказав Найтінґейл.

Я зрозумів, що це цитата, але вирішив, що не буду тішити його питанням про автора.

Про старшого інспектора Сівола можна було багато чого сказати, але дурнем він не був. Було видно, що його підлеглі з відділу розслідування вбивств попрацювали ретельно: залишки порошку для зняття відбитків пальців були на телефоні, на ручках дверей, на рамах, книжки було вийнято з полиць, а потім поставлено назад догори дриґом. Остання деталь, як на мене, роздратувала Найтінґейла надто сильно.

— Це просто недбалість, — сказав він.

Шухляди відкривали, обшукували, а потім залишали не повністю засунутими, щоб позначити їхній статус. Усе, що було варте реєстрації, було зареєстровано та введено в ГОЛМС, напевно, бідолахами на кшталт Леслі, але у відділі розслідування убивств не знали ні про мої екстрасенсорні здібності, ні про vestigium дзявкітливого пса.

І собака мав тут бути. Бо інакше доведеться припустити, що панові Скірмішу були до вподоби «М'ясні шматочки в підливі для улюбленців», а я сумніваюсь, що тихий відчай, яким було сповнене його життя, був настільки сильний.

Я зателефонував Леслі.

— Ти далеко від термінала ГОЛМСа? — спитав я.

— Я відколи сюди прийшла, ще жодного разу від цього бісового термінала не відходила, — відповіла Леслі. — Мені наказали вводити дані та перевіряти кляті свідчення.

— Серйозно? — сказав я, намагаючись не зловтішатися. — А вгадай-но, де зараз я?

— Ти в кімнаті Скірміша, що в клятому Дартмут-Парку, — сказала вона.

— Звідки ти знаєш?

— Бо я чую, як про це репетує інспектор Сівол, навіть крізь стіну його кабінету, — відповіла вона. — А хто такий інспектор Найтінґейл?

Я кинув погляд на Найтінґейла, який нетерпляче позирав на мене.

— Потім розповім, — сказав я. — Ти можеш для нас дещо перевірити?

— Авжеж, — сказала Леслі. — Що саме?

— Коли квартиру обшукували, собаку не знаходили?

Я почув, як клацала клавіатура, коли вона вводила запит на відповідні файли.

— У рапорті про собаку нічого не згадується.

— Дякую, — сказав я. — Ти зробила неоціненний внесок.

— А за це ти сьогодні оплатиш моє пиво! — сказала вона й поклала слухавку.

Я розповів Найтінґейлові про відсутність собаки.

— Ходімо знайдемо допитливого сусіда, — сказав Найтінґейл.

Отже, він теж побачив обличчя у вікні.

Біля вхідних дверей над дзвоником причепили домофон. Щойно Найтінґейл натиснув на кнопку, аж замок задзижчав, відчиняючись, і голос з динаміка сказав:

— Заходьте, любі.

Знову щось задзижчало, і відчинилися внутрішні двері, що були нагорі запилених, але в інших відношеннях чистих сходів, а коли ми пішли цими сходами вверх, звідти почувся гавкіт маленького собаки. Волосся в пані, що зустріла нас нагорі, не було вибілене з синькою. Взагалі-то, я навіть не знаю, як має виглядати вибілене з синькою волосся та чому вибілювати так волосся взагалі здавалося комусь