Читати книгу - "Пригоди. Подорожі. Фантастика - 86"

Сан-Франціско. Едвард поїхав відвідати батька — старий остаточно втратив зір. Батько був удома й спокійно попивав каву в товаристві незнайомої дівчини. Після взаємних стриманих вітань (“Здрастуй, батьку!” — “А, Едвард! Привіт!”) старий відрекомендував його гості:

— Це мій син Едвард. Працює інженером у якійсь таємничій фірмі. Зразковий син. Заявляється в отчий дім майже кожного високосного року.

Едвард приклав указівного пальця спочатку до погона, потім до губів і виразно подивився на дівчину: ні слова про форму. Дівчина порозуміло всміхнулась і кивнула головою на знак згоди. Потім невимушено подала йому руку.

— Анна.

— Едвард. Дуже радий.

— Так, так, радій, сину мій, — докинув старий Макклорі. — Дивись, як дбає про тебе твій батько. Тобі вже не доведеться утруднювати себе пошуками нареченої.

— Щиро дякую, батьку. Зворушений твоєю увагою.

— Ну як, подобається тобі Анна?

— О, так. У тебе непоганий смак, батьку.

— Тепер, сину мій, не відкрутишся від одруження.

— Я такий щасливий, батьку, такий щасливий. Просто не можу втримати сліз. Та чи навряд ти встигнеш оженити мене.

— Ти що, ненадовго?

— Лише на один день.

Час від часу Едвард крадькома поглядав на дівчину, губився у здогадах. Хто вона? Навіщо тут? її присутність чомусь дратувала його.

— Шкода, — батько пожував губами і раптом запитав: — А не хотів би ти на цей день стати гідом?

— Гідом?

— Так, гідом. Розумієш, Анна вперше в нашому місті Вона дуже хоче побачити його. Покажи їй Фріско.[4]

— В такий спосіб ти маєш намір мене позбутися?

— Лише до вечора.

Батькове прохання засмутило Едварда. Він, звичайно зовсім не проти знову побачити Фріско. Проте він приїхав сюди не як турист і тим більше не як гід.

Щоб швидше спекатися несподіваної місії, Едвард узяв таксі і (…о, прошу пробачення, міс, я, на жаль, гід непрофесійний) став кружляти по місту. Небагатослівно відповідав на всі запитання Анни, показав визначні пам’ятки. Маркер-стріт. Хмарочос “Бенк оф Америка”. Будинок, де було прийнято рішення про заснування ООН. Японський сад. Площа “Юніон-сквер”. Парк Золоті Ворота. Російська гірка. Російська річка. Виявилося, що Анна непогано знала Фріско. Навіть пробувала орієнтуватися.

Він же нічим не цікавився, нічого не питав. Нехай вона знає, що для нього ця екскурсія не що інше, як покірне виконання синівського обов’язку.

Анна, здавалося, не помічала його підкреслено-ввічливої уваги. Врешті, коли він став усе частіше багатозначно позирати на годинника, вона раптом запитала:

— А чи немає тут місця, з якого можна побачити панораму Сан-Франціско?

— Є. Це місце називається Телеграфний пагорб. Вони піднялися на пагояб.

— Отже, під вами, міс Анна, Телеграфний пагорб, а перед вами — затока Сан-Франціско. На її західному березі — міста-супутники Окленд і Берклі. Прямо на північ — протока Золоті Ворота. Вона з’єднує бухту з Тихим океаном. Це американські ворота в Азію. А онде й знаменитий Оклендський міст. Із шкільних підручників вам, ясна річ, відомо, чим він знаменитий…

— Золоті Ворота… — задумливо повторила Анна. — Мені зараз пригадались інші Золоті Ворота.

— Із бабусиних казочок?

— Ні, містер Макклорі, вони існують.

— В Єрусалимі, чи що? Там, здається, є такі ворота.

— Ні.

— Де ж тоді?

— У Києві.

— У Києві? Де ж це — в Києві?

— У Східній півкулі. — Анна лукаво подивилася на Едварда. — По-моєму, містер Макклорі, якраз під нами.

— Ну, якщо ви здійснюєте такі поїздки, то туризм, очевидно, ваше хобі.

— Київ — моє рідне місто. — Дивлячись на ошелешеного Едварда, Анна розсміялася. — Що, не схоже? Я не жартую.

Він недовірливо зміряв Анну очима. Їй років двадцять: п’ять. Середнього зросту. Приємне, дуже засмагле обличчя. Проста зачіска, ніякої косметики. Тверді риси чітко окреслених, трохи вигнутих уперед губ надають обличчю зосередженого, розумного і ледь насмішкуватого виразу. Куточки рота, а також брови трохи підняті: свідчення жвавого, задерикуватого характеру. Сірі очі. Довге чорне волосся вільно спадає на спину.

— Росіяни всі такі веселі? — запитав він.

— Ні, — жартівливо відповіла Анна. — Вони, як і американці, всі сердиті.

— Звідки ви взяли, що американці — сердиті?

— Якщо судити по вас про американців, то це, мабуть, найнепривітніша нація на світі.

— Ну, якби ви одразу сказали мені, хто ви, у вас би склалася зовсім інша думка про американців.

— Ви ж ні про що мене не запитували, містер Макклорі.

— Бога ради, облиште нарешті це безглузде “містер Макклорі”, — спалахнув Едвард, — звіть мене просто Едвард.

— Гаразд, Едварде.

— І батько теж гарний. Хоч би натякнув. Чи не вступив старий у компартію?

— Не знаю. Але навряд.

— Звідки ж тоді такі зв’язки?

— З Іспанії.

— Ага. Зрозуміло. Ви теж були добровольцем? Билися проти Франко?

— Моє прізвище Волосожар.

Іронічна посмішка вмить зникла з обличчя Едварда. Дочка Волосожара? Він з дитинства знав історію трагічної загибелі її батька.

…До окопу швидко наближався німецький танк. Він мчав прямо, не звертаючи. Як на маневрах.

Троє в окопі очікували, коли танк підійде ближче. Хоча третій, на думку двох інших добровольців Інтернаціональної бригади, до уваги не брався. Худорлявий, інтелігентного вигляду очкарик у шкіряному реглані, з карткою “Преса” на капелюсі, покурював собі люлечку і, мов нічого не помічаючи, цікавився фактами:

— Я пишу про міжнародну солідарність з Іспанією. Я брав інтерв’ю у президента Асаньї, у генерала Лукача, у Пасьйонарії.[5] Зараз я хочу взяти інтерв’ю у вас, простих волонтерів свободи, просто з передової.

— Зараз, — різко відповів йому один із бійців, американець, — не до інтерв’ю. Ми вже три тижні сидимо в окопі. В одному й тому ж окопі. Просто неба. Під вогнем ворога. Три тижні поспіль фашисти хочуть прорвати фронт. За всяку ціну! І три тижні поспіль — щодня! — танкові атаки, наскоки маврітанської кінноти, вогонь артилерії, рукопашні сутички, а з неба німецькі “юнкерси” й італійські “савойї” спочатку кидають листівки “Здавайся!”, а за ними — тонни бомб.

…Здається, немає в світі такої сили, яка зможе зупинити цей клятий танк. Самовпевнений, безжалісний. Як сам фашизм.

— Про що ж йому розповісти, Джо? — включився в розмову його товариш, німець. — Як жахливо кричать бородаті марокканці, коли озвіріло