Читати книгу - "Королівська дорога"

Це старовинні брахманські споруди, чи не так?

— Так.

— Отож ніякого фанатизму, бо ми весь час будемо серед буддистів… Задум, можливо, не такий уже й фантастичний… Ви добре розумієтесь на цьому мистецтві?

— Від певного часу тільки те й роблю, що вивчаю його.

— Відколи? Скільки вам років?

— Двадцять шість.

— Гм…

— Я знаю, що виглядаю молодшим.

— Ні, це не було здивування, це була… заздрість.

У його тоні не було й тіні іронії.

— Французька адміністрація дуже не любить…

— Я був у відрядженні.

На якусь мить Перкен від здивування замовк, потім проказав:

— Я починаю розуміти все більше й більше…

— О, це всього лише безплатне відрядження! Наші міністерства не такі вже і скнари.

Клод зустрівся з таким люб’язним та пишномовним керівником відділу; в порожніх коридорах висіли примітивні мапи, на яких у сонячному промінні виднілися містечка Вьєнтьян, Тімбукту й Джібуті, обведені великими рожевими колами, і скидалися на столиці; кумедне поєднання — золото й гранат…

— Я бачу зв’язки з ханойським інститутом і ордер на примусове залучення, — зауважив Перкен. — Небагато, але все ж таки…

Він знову втупився в карту.

— Транспортуватимемо на візках.

— А що з тими шістдесятьма кілограмами, встановленими регламентом?

— Нічого. Це не має жодного значення. Від п’ятдесяти до трьохсот кілограмів залежно… залежно від того, що вам трапиться. Отже, візки. Але якщо протягом місяця нічого не трапиться…

— Та ні! Адже ви добре знаєте, що масив Дангрек зовсім не досліджений…

— Але не настільки, як ви це собі уявляєте.

— …і що тубільцям відомі храми. Чому не настільки, як я це собі уявляю?

— Ми ще повернемось до цього… — Він на мить замовк. — Я добре знаю французьку адміністрацію. Ви — чужинець, тому вона буде створювати всілякі перепони. Проте ця небезпека не така вже й велика… Є інша небезпека, яка вдвічі більша.

— Інша?

— Там можна зостатися назавжди.

— Меойці?

— Так, вони, але, крім них, є ще джунглі й лихоманка.

— Я думав про це.

— Гаразд. Давайте поговоримо про гроші.

— Все дуже просто — маленький барельєф або статуя коштують десь близько тридцяти тисяч франків.

— Золотих?

— У вас надто великий апетит.

— Тут уже нічого не вдієш. Мені вистачить десять тисяч. А вам — двадцять.

— Двадцять.

— Не бозна-скільки. Але якщо барельєф гарний — наприклад, танцюристка, — він буде коштувати принаймні двісті тисяч франків.

— Із скількох брил він складається?

— З трьох, чотирьох…

— А ви впевнені, що продасте їх?

— Звичайно. Я знаю найвідоміших фахівців у Лондоні і в Парижі. Крім того, дуже легко можна організувати публічний розпродаж.

— Легко, але довго.

— Ніхто вам не боронить продавати відразу, тобто без публічного розпродажу. Ці речі рідкісні — ціни на них стрибнули вгору відразу після війни.

— Ще одне — припустимо, що ми знайшли храми…

— Ми, — пробурмотів Клод.

— …як ви думаєте від’єднати найбільш вартісні брили каміння?

— Це буде не так легко. Я про це думав…

— Наскільки я пригадую, каміння досить масивне.

— Так, але кхмерські храми збудовані без цементу і не мають фундаменту — мов іграшкові замки з доміно.

— Нічого собі доміно — п’ятдесят сантиметрів у перерізі і метр довжини… Це близько семисот п’ятдесяти кілограмів ваги!..

— Я думав узяти довгу пилку, щоб відрізати не дуже широкий шматок з різьбленням. Пилки я маю тут. Будемо сподіватися, що упродовж віків усе попадало на землю, а смоківниці й запалювальні бомби сіамців дуже нам допомогли.

— Я зустрічав більше уламків гірської породи, ніж храмів… Там уже побували шукачі скарбів… До тих пір я дивився на храми лише як на…

Перкен відклав мапу і втупився очима в лампу. Клод запитував себе, про що він думає, — його відірваний від реальності погляд, здавалося, став якимсь замріяним. «Що я про нього знаю?» — вже вкотре подумав Клод, вражений виразом його обличчя і поглядом, втупленим в умивальник. Серед тиші глухо відлунював стукіт корабельних машин.

— Ну що?

Перкен, відсунувши мапу, сів на кушетку.

— Обійдемося без запитань. Цей продуманий проект вартий уваги. Я й справді не думав, а мріяв про ту мить, коли матиму гроші… Я зовсім не хочу забігати наперед подій, які повинні закінчитися щасливо. Але, зрозумійте, я погоджуюсь лише тому, що хочу потрапити до меойців.

— Куди саме?

— Набагато північніше, але одне другому не заважає. Поки що я одне знаю достеменно: я їду в Бангкок, де мушу розшукати одного чоловіка, до якого маю велику симпатію і водночас підозру… В Бангкоці місцева міліція повідомить мене, що їй відомо про його так зване зникнення. Я думаю, що…

— Отже, ви погоджуєтесь?

— Так…що він подався у той район, де перебував я. Якщо він мертвий, то