Читати книгу - "Час тирана. Прозріння 2084 року (2014)"

Домініко Скандоне і встигла виїхати до Італії разом із Мар’янкою, але під час Великої Темряви Скандоне помер. Джордж, який залишився в Україні, не бачив з того часу матері й сестри і тільки рік тому знайшов їх. Тепер він дуже сумнівався, що знову побачить їх.

Серед Джорджевих спогадів, що обсіли його в підвальній камері, був один, якого особливо соромився й намагався відтиснути в непам’ять, але спогад уперто спливав на поверхню, породжував почуття ганьби: у 2082 році курсант Вінницького вищого командного училища аеромобільних військ імені Героїв-богунців, сержант Джордж Безпалий вишикувався зі своїм батальйоном на плацу, де готувалися вони до святкування Дня Перемоги 22 червня. Командування обіцяло, що кращий взвод поїде до Києва на урочистий парад. Було спечно, хотілося пити й лягти десь у холодку, але командири нервували, дивлячись на годинники, й не давали команди «Розійтись».

Раптом з-поза східного берега Південного Бугу, від Жигалівського лісу виринула сіро-сталевого кольору «черепаха» й приземлилася на плацу. Оркестр заграв урочистий марш. Із «черепахи» вийшло четверо людей у камуфляжній формі, до яких підскочив начальник училища, бригадний генерал Бережний.

— Батальйон… струнко!

Попереду йшов, припадаючи на ногу, засмаглий чоловік, схожий на старого, пошарпаного в боях боксера; його темні очі уважно дивилися на курсантів. Тільки коли візитери наблизилися впритул до Безпалого, він зрозумів, що чоловік цей — Гайдук. На фотографії в офіцерському клубі він мав молодший вигляд. Серце Безпалого стислося. Ось настав момент помсти. Батьків убивця зупинився перед ним.

— Сержант, крок уперед, — наказав Гайдук, впершись у Джорджа жорстким поглядом.

— Сержант Безпалий, друга рота, взвод Альфа, — завчено відрапортував Джордж.

— Як ти виріс, Джордже, — усміхнувся Гайдук і поклав руку йому на плече. Цей момент встиг зафіксувати армійський фотограф. — Але упізнати можна. А де мати?

— Проживає в Італії, пане генерале армії.

— Він у нас круглий відмінник, — похвалився генерал Бережний.

— Ігорю, допоможи йому. Подбай, — чи то попросив, чи наказав Гайдук своєму молодому супутникові. Пізніше Джордж дізнався, що це був генерал армії Палій, міністр оборони.

Гайдук міцно потиснув руку Джорджу.

— Бажаю успіхів, сержанте.

— Слава Україні, — виструнчився курсант.

Усе відбувалося як уві сні, коли ти скутий якоюсь гіпнотичною силою й не можеш ворухнутися, хоча насувається на тебе смертельна небезпека. Джордж проклинав себе, що не зарізав Гай лука десантним ножем (на парадні навчання боєзапас не видавався), остаточно переконавшись у своїй слабкодухості; але ця зустріч змінила Джорджеву долю: негайно по закінченні училища його забрали до центрального апарату Міністерства оборони, де його командиром став полковник Стригун.

Стригун. Ось хто дав йому таємну флешку. Стригун повинен визволити його з підвалу.

Йшов третій день ув’язнення Безпалого, а його все не викликали нагору. Їжу приносив Вінсент, який не відповідав на Джорджеві запитання й мовчки грюкав дверима, клацаючи замком. Але цього разу прийшов не Вінсент.

У прочинених дверях перед Джорджем стояла худенька дівчинка, яка була схожа на підлітка — у бейсбольній кепочці клубу «Нью-Йорк Янкіс», джинсовій курточці й коротких штанцях; смішна світла косичка лежала на лівому плечі дівчиська.

— Ти хто? — спитав він, розгубившись від несподіванки.

— Я — Калина Луцик. Працюю в Фонді Крюгера. А ти хто?

— Я Джордж із Києва.

Дівчина принесла йому шматок піци й апельсиновий сік замість остогидлої білої молочної води.

— Ти могла б принести мені щось проти алергії? Бо ніс у мене…

— Як фонтан Треві, — захихотіла дівчина. — Будеш поводити себе добре — принесу.

Вона зачинила двері, але не так гостро і ворожо, як робив це Вінсент. У серці Джорджа прокинулась надія — невідомо на що.

16

На другому поверсі Римського клубу тривали дискусії з приводу небезпечної ситуації, що склалася внаслідок втрати Джорджем Безпалим сумки з флешкою. З одного боку, доброю новиною було те, що флешка не зникла на дні римського злочинного світу й не викинута в смітники Вічного Міста; жахливою новиною стало те, що флешка дивовижно швидко опинилася в руках контррозвідки, що наводило на думку, що Джорджа Безпалого «вели», можливо, ще з Києва; а це могло означати, що в штабі полковника Стригуна міг працювати «кріт».

Власник Фонду пан Крюгер — та роботизована потвора, якої так злякався Джордж Безпалий, — сидів мовчки на місці головуючого; почути можна було лише сопіння й хрипи, що виривалися назовні зі штучно вентильованих легенів через гофровану трубку й фільтри. Тільки посилене мерехтіння очних вогників виказувало збуджений емоційний стан Крюгера, що не віщувало для персоналу Римського клубу нічого доброго.

За столом розсілося шестеро менеджерів фонду на чолі з Полковником, який колись, у славні часи безвладдя 2079 року, служив заступником генерала Тараса Галушки в партизанському революційно-народному русі «Полтава». Біля нього сидів його вірний ординарець і слуга Вінсент, він же Мирон Пилипович Іванишин, генерал-хорунжий військової розвідки, колишній заступник Гайдука. Крім Вінсента, ніхто не знав справжнього імені Полковника, який у результаті пластичної операції й гормонотерапії перетворився з похмурого, зарослого чорною щетиною жмикрута і шкуродера на повнявого інтелігента з маленькими азійськими очима й тонким голосом соліста гурту «Гей-хлопці».

— Справу Безпалого веде начальник третього дивізіону AISI Франко Россі. Капітан Бонетті нічим допомогти нам не може. Ми встановили, що дружина Россі чітко зафіксована в спогадах Безпалого й думаємо, що між нею та ним існує якийсь зв’язок, який він приховує.

Полковник замовк і запитально подивився на потвору у візку. У відповідь почув лише шипіння повітря, яке в прискореному ритмі вихоплювалося з фільтрів. Потвора ворухнула сталевими щупальцями — замінниками пальців, що означало: продовжуйте.

— Пропоную: провести негайно операцію із захоплення дружини Франко Россі з метою шантажу чоловіка, від якого вимагати повернення флешки. Піддати дружину допиту