Читати книгу - "Гарун і море оповідок"

ви прийшли, — заперечив Гарун. — Але в цих краях діють суворіші правила.

 — У цих краях, — не вгавав синьобородий Якщоб, — як марную час на Крадія Рознімного Інструмента, який не вірить у те, що не бачить. А що ти бачив, Злодійчуку? Африку ти бачив? Ні? Так, вона насправді он там? А підводні човни? Га? А град, бейсбол, пагоду? А золоті копальні? Кенгуру, гору Фудзіяма, Північний полюс? А минуле було? А як щодо майбутнього, воно настане? Повір своїм очам, і ти потрапиш не в одну халепу.

Тут він запхав руку в кишеню своїх шароварів і вийняв її вже стиснутою в кулак.

 — Дивись сюди, аби я не назвав тебе телепнем. — Він розтиснув пальці, й Гарунові очі полізли на лоба.

По долоні Джина Води походжали малесенькі птахи; щось дзьобали там, махали своїми мініатюрними крильцями і ширяли над долонею. А поряд з птахами були також дивні крилаті казкові створіння: ассирійський лев з людською бородатою головою та парою великих волохатих крил, що виросли з його боків; крилаті мавпи, летючі блюдця, крихітні ангели, повітряні (й очевидно дихаючі повітрям) риби.

 — Вибирай, що заманеться, — запропонував Якщоб.

Хоча було очевидним, що ці чарівні створіння дуже маленькі й зможуть нести хіба що відкушений ніготь, Гарун вирішив не сперечатися й показав на крихітного гребенястого птаха, який скоса позирав на нього надзвичайно розумним оком.

 — Отже, ти вибрав Одуда, — промовив майже що вражено Джин Води. — Мабуть, тобі, Крадію Рознімного Інструмента, відомо, що в старовинних оповідях Одуд — це птах-провідник, який веде за собою решту птахів у перельотах через купу небезпек до їхнього кінцевого місця призначення. Так-так. Хтозна, юний Злодійчуку, що з тебе ще може вийти? Однак часу на роздуми ми не маємо, — завершив він і підбіг до вікна, викинувши крихітного Одуда в ніч.

 — Навіщо? — прошепотів Гарун, не бажаючи розбудити тата, після чого Якщоб знову лукаво всміхнувся.

 — Дурне запитання, — відповів він невинно. — Просто так захотілося, примха. Не тому, що я знаю про такі речі більше за тебе, аж ніяк не тому.

Гарун підбіг до вікна й побачив, що по Безрадісному озері плаває Одуд завбільшки з двоспальне ліжко, досить великий, аби нести на спині Джина

Води й хлопчика.

 — Вирушаємо, — промовив Якщоб надто голосно, як на Гаруна, а тоді стрибнув на підвіконня, а звідти на Одудову спину. Гарун якусь мить вагався, а тоді й собі стрибнув у довгій червоній нічній сорочці з пурпуровими латками, міцно стискаючи Рознімний Інструмент у лівій руці. Як тільки Гарун умостився за спиною Джина Води, Одуд обернув голову й глипнув на нього критичним, однак (Гарун сподівався) дружнім оком.

Вони здійнялися й швидко злетіли в небо.

Від прискорення Гаруна аж втискало в затишне, густе й дещо волохате пір'я на спині Одуда, у пір'я, яке ніби окутувало Гаруна зусібіч і захищало під час перельоту. Минуло кілька хвилин, а він все ще розмірковував над дивними речами, що сталися з ним за короткий час.

Невдовзі вони летіли з такою швидкістю, що Земля під ними й небо над ними злилися в суцільному мареві, й Гарунові здалося, що вони не летять, а зависли у цьому неймовірному туманному просторі. «Коли водій Поштового Автобуса Алеж мчав у гори М, я відчував те саме, — згадав він. — Аж не віриться: цей Одуд з гребенем пір'я на маківці дуже схожий на Алежа з його гривою, що також стирчала на маківці! І бакенбарди Алежа були пір'ястими, а пір'я Одуда, як я помітив під час злету, було також волохатим».

Вони летіли з неймовірною швидкістю, і Гарун крикнув у вухо Якщобові:

 — Жоден птах не може так швидко літати. Якась машина?

Одуд поглянув на нього своїм пильним блискучим оком.

 — Маєш якісь заперечення щодо машин? — запитав він гучним голосом, геть таким як у водія Поштового Автобуса. Й одразу продовжив:

 — Але ж, але ж, але ж ти довірив мені своє життя. То чому я не можу бути гідним твоєї поваги? Машини також мають почуття власної гідности. Не треба так на мене дивитися, юначе; однак не можу нічого вдіяти, якщо я тобі когось нагадую; в крайньому разі всім водіям сподобалась би хороша, швидка машина.

 — Ти читаєш мої думки, — промовив Гарун дещо докірливо, бо коли якась механічна птаха підслуховує твої роздуми, виникає не надто приємне відчуття.

 — Але ж, але ж, але ж, — відповів Одуд, — я спілкуюся з тобою подумки, бо, як ти можеш зауважити, з аеродинамічних міркувань я навіть не роззявляю дзьоба.

 — Як же тобі це вдається? — допитувався Гарун, і відповідь не забарилася — швидка, як блискавка:

 — ПНСП. Процес, Надто Складний для Пояснення.

 — Гаразд, мовчу, — погодився Гарун. — А як тебе звати?

 — Називай мене як хочеш, — відповів птах. – З огляду на очевидні причини називай мене Алежем.

Ось так Гарун Халіфа, син казкаря, ширяв у нічному небі на спині Алежа-Одуда з Якщобом-Джином Води, який став його провідником. Зійшло сонце, й незабаром Гарун помітив у далині схоже на астероїд небесне тіло.

 — Це — Кагані, другий Місяць Землі, — промовив Алеж-Одуд, не роззявляючи дзьоба.

 — Але ж, але ж, але ж, — почав