Читати книгу - "Найближчий (ЛП)"

кульчики, побитий телефон без SIM-картки й асортимент одягу з секонд-хенду. Довелося витратити певний час, аби набути «правильного» вигляду, але наприкінці дня вона вийшла з кімнати, задоволена тим, що принаймні ніхто не матиме її за копа чи соціального працівника.

Вона вийшла у місто і попрямувала до одного з притулків для безхатьків. Коли Лейла, волонтер, ввела її в курс справи, Кейт вийняла телефон і вивела на екран фото Сюзанн Рейєс, зниклої жінки, на кілька років молодшої за Кейт.

— Ви не зустрічали моєї сестри? Коли вона припиняє пити ліки, навіть не знаю, чого можна від неї сподіватися.

Лейла дивилася на неї з осторогою.

— Пробачте, ні.

У їдальні Кейт показувала фото всім довкола, але усе, що вона почула, було кілька співчутливих мугикань. Їй хотілося якимось чином шукати всі вісім цілей відразу, щоб збільшити шанси, але було б неправдоподібним заявляти про якийсь зв'язок навіть з двома із них, та й батьки Роуена вже встигли зробити не один обхід по притулках. У загальній спальні вона півночі прокрутилася, слухаючи надсадний кашель тутешніх мешканок.

Наступний день провела на вулицях, у пошуках місць, де збираються бездомні, й продовжила розпитувати про Сюзанн. Вже починали западати сутінки, коли худа, схожа на козу жінка з пом'ятим обличчям, піднісши фото до самого носа і довго мружачись на нього, проголосила:

— Так-так, золотце, я її бачила. Кілька днів тому.

Кейт на мить прикрила очі, відчувши величезне полегшення.

— О, дяка богу. Ви знаєте, де вона зараз?

— Вона наверзла купу дурниць, — поскаржилася жінка. — Я не дивуюся, що ти завела мову про її ліки.

— Ну, це точно Сюзанн. Не знаєте, куди вона могла піти?

— Вона пробувала мене навернути, — козу накрило роздратуванням. — Як місіонерша. Як якась, курва, мормонша-саєнтолог.

— Що ви маєте на увазі?

— Вона хотіла, щоб я приєдналася до її боротьби з дияволом.

Кейт затрясла головою на знак відчаю.

— Моя сеструня отаке казала? Вона гадає, що бореться з дияволом?

Жінка тяжко задумалася.

— Не те щоб точно з дияволом. Казала, що бореться з порожніми людьми, з тими, хто втратив душі. Збирає армію… тих… От холєра, не пам’ятаю.

— Не знаєте, де її можна знайти?

— Нє, хоч убий. Я їй сказала, щоб забиралася і дала мені спокій.

Темнішало. Кейт перетнула місто і зробила спробу в іншому притулку.

— Зараз вона може виглядати трохи інакше, — попереджала своїх співтрапезників, допомагаючи їм тим часом вихлебтати вечорову підливку. — Може, ви запам'ятали — вона могла щось розповідати про порожніх людей.

Ніхто не зміг їй допомогти, але наступного ранку, коли притулок закривався, молода жінка з довгим заплетеним у косу волоссям підійшла до Кейт.

— Не думаю, що бачила твою сестру, — сказала вона. — Але я зустрічала одну людину, яка говорила щось схоже, як оце ти вчора.

— Що саме? — запитала Кейт.

— Він попереджав мене про порожніх людей. І хотів, щоб я приєдналася до боротьби.

— Де це було?

— Знаєш оте місце на Південному Березі[10], де грають усі вуличні музиканти?

Кейт кивнула, хоча ця інформація навряд чи могла серйозно допомогти; можна було, мабуть, з місяць там простояти, аж поки з'явиться отой чоловік, не кажучи вже про якийсь контакт із ним.

— Я сказала йому, що наразі зайнята іншими речами, — продовжувала жінка, — але він сказав, що якщо я колись порозумнішаю і передумаю, то є певне місце, де зможу його знайти.

Кейт аж подих затамувала, але якщо жінка й далі мовчатиме, доведеться її перепитати. «Асґард? Середзем'я? Хоґвартс?»

— Старий склад, що використовується як сквот. — Вона вказала на телефон Кейт. — Якщо ця штука виведе карту, я зможу показати.

8

Закинутий склад розташовувався на межі просторого індустріального парку, в якому все ще було декілька орендарів, але саме місце виглядало так, наче було занедбаним вже багато років. Огорожа з дротяної сітки довкола складу місцями просто лягла, а попереджувальний знак про патрулювання, камери стеження й сторожових собак геть порудів від іржі.

Кейт перелізла через похилу ділянку огорожі й наблизилася до будівлі, несучи під пахвою ковдру, придбану за п'ять доларів у чолов’яги, що отаборився в міському провулку. Крізь тріщини в бетоні на подвір’ї поросли такі бур'яни, що сягали вище її зросту. Коли Кейт поторсала двері офісу, ті виявилися надійно зачиненими, хоча більша частина фарби облущилася; зате підйомні двері до завантажувальної рампи утворювали щілину, бо були з одного боку зірвані з напрямних. Отвір виглядав вельми ризиковано; Кейт спершу протиснула туди ковдру, а слідом встромила голову. Після осяяного сонцем бетону годі було щось розгледіти всередині, отож все скінчилося тим, що вона приземлилася витягненими вперед руками на свою ковдру і аж потім стала на рівні ноги.

Почекала, поки звикли очі. Місцина відзначалася стійким запахом чогось на кшталт мастила чи розчинника, крізь який пробивався сморід людських екскрементів, що мали бути десь зовсім поряд. Поступово Кейт розгледіла перед собою силуети цілої купи ящиків і піддонів; було там і кілька великих металевих бочок з хімікатами. Вона обережно пройшла повз них, скоса придивляючись у темряві до табличок з попередженнями про небезпеку, сподіваючись, що все оте летке й канцерогенне на розхлюпалося по підлозі.

Далі від завантажувальної рампи, власне на самому складі, крізь розташовані високо над землею брудні вікна сіялося непевне денне світло. Зате зі стелі звисало на кабелях з десяток люмінесцентних панелей; ніхто ніколи не намагався дати цьому місцю природне освітлення.

Підлога брудна, всіяна грудками просяклого мастилом піску, клаптями пожовклих рахунків зі скрученими краями та кількома новими обгортками від бургерів і пластиковими стаканами. Віддалік на згорнутій постільній білизні хтось сидів: худа фігура, обернена спиною. Кейт гукнула:

— Агов! Тут безпечно?