Читати книгу - "Стожар. Трилогія Палімпсест. Книга 1"

— Ну, будемо сподіватись, що тобі є чим довести свої слова. Радий, що ти вернувся, хлопче. Надіюсь, що в цій дівчинці є щось більше за гарне личко. До слова, Євсей буде не в захваті, що ти віддав їй його плащ. Він збирається у подорож і планував забрати свої речі на шляху до Трояндового пагорба.

— Нічого, понесе в руках, — буркнув Тигран. — Ходімо. Я не їв майже тиждень, та й дівчина ледь жива.

— Але дивиться сердито, — зауважив інший чоловік — худорлявий, рудий, молодий.

Отут я дійсно спохмурніла — чому це я дивлюсь сердито? Почувалась я наляканою. Мало того, що не розуміла, про які закони говорив Тигран, так не знала взагалі, чого чекати далі.

Усі рушили вперед і мені не лишалось нічого іншого, як попрямувати слідом. Добре хоч, що Тигран йшов поруч. Хай там як, а його я знала найкраще і довіряла явно більше.

Метрів за чотириста всі зупинились біля круглого отвору в землі, що був діаметром десь у метр. З нього, як і з сусідніх, валив чи то дим, чи то здіймалася пара.

— Доведеться стрибнути. Не бійся, ти не обпечешся і не розіб’єшся. Я стрибну першим, ти — за мною, — сказав Тигран.

— Стрибнути… туди? — пробурмотіла я ошелешено, чим викликала усмішки в незнайомців.

— Так, — мовив хлопець, а тоді раптом притиснув до грудей свою сумку й палицю зі сферою і зник у задимленому отворі. Я від несподіванки відступила на крок і врізалась спиною у Власа.

— Підштовхнути? — спитав він весело.

Я окинула поглядом присутніх і вирішила, що як помирати, то принаймні з гідністю.

І полетіла під землю слідом за Тиграном.

Я не стрималась і заверещала як ненормальна, коли широким кам’яним жолобом, в якому нічим було дихнути, полетіла під землю. Було страшно настільки, що мені памороки забило. Та не встигла ще й перевести подих, як жолоб раптом зробився пологим і за кілька секунд я вилетіла з нього просто в якусь купу соломи.

— Та не кричи ти так, — зі сміхом сказав Тигран, а тоді різко підхопив мене з долівки на руки — і саме вчасно, бо за мною, регочучи, вилетів на солому Влас. І швиденько звівся на ноги — адже за ним вже стрибнули товариші.

Я замовкла і Тигран поставив мене на ноги. Один за одним на солому повилітали й інші наші зустрічаючі.

— Пішли, тут нічим дихати, — мовив Влас і ми попрямували за ним крізь тьмяне приміщення, повне пари. А що це пара, а не дим, я переконалась остаточно — повітря було вологим, теплим і важким, а на шкірі я відчула краплини води.

Ми пройшли кілька кроків і раптом вийшли із задушливої кімнатки. І я охнула.

Тут не було пари. Тільки широкий скелястий коридор, що зникав десь у темряві, а на стінах його висіли сріблясті сфери, схожі на ту, що її тримав Тигран. Тільки ці були дрібніші і давали менше світла. Висіли вони високо, під самою стелею, що була метрах у чотирьох над нашими головами. А в коридорі снували люди. Чоловіки і жінки, старі й молоді. На нас ніхто спершу не звертав уваги. Окрім невисокої арки, через яку ми вийшли із задимленого приміщення, у кам’янистих стінах підземного тунелю було ще багато схожих.

У мене в голові запаморочилось від несподіванки. За останні дні я не бачила людей, окрім Тиграна та ще того дарвенхардця. Ба більше — я взагалі не могла пригадати нікого з тих, що їх бачила раніше. Тож натовп вивів мене з рівноваги.

Але часу пристосовуватись я не мала. Тигран взяв мене під руку і повів вперед — швидко, впевнено, так, що люди, які помічали нас, хоч і озирались здивовано, та не встигали нічого сказати чи зробити. І це було добре. Бо погляди, які на мене кидали, не були доброзичливими. Настороженими, здивованими, враженими, зляканими чи навіть злісними. Аж ніяк не щасливими.

Я тут незвана гостя.

Тунель, здавалось, був нескінченним, та перевіряти мені не довелось. За кілька хвилин ми різко звернули в один з менших ходів, вужчий і ще менш освітлений. Тут я знову відчула теплу вологу — та не таку міцну, як у приміщенні, куди ми потрапили через жолоб. У неясному світлі сфер було помітно тонкі струмочки пари, що проникали крізь тріщинки в підлозі та зникали в таких самих розколинках у стелі. У цьому тунелі не було інших людей, окрім нас, і з часом шум, який створював негустий натовп позаду, став ледь чутним, а тоді взагалі зник.

Попереду з’явились міцні двері. Спершу мені здалось, що вони у тріщинах, але потім я зрозуміла, що то на дереві вирізано зображення павутиння.

Влас прочинив двері і ми зайшли всередину.

— Чому ти вирішив померти, Тигране? Наскучило бігати Патрією?

Рука Тиграна на мить скам’яніла на моєму плечі.

— Ні. Я просто проявив фантазію.

— Закон перший.

— Закон п’ятий.

Я роззирнулась. Ми опинились в округлій кімнаті, у центрі якої розмістився басейн. У світлі сфер було видно, що водичка в ньому чиста і прозора, а ще — ледь сяйлива. Більше в кімнаті нічого не було, крім десяти рядків невідомих мені рун, вирізаних у камені на стіні навпроти дверей.

На краю басейну, вмочивши ноги в воду, сиділа дівчина. Ми були з нею десь одного віку, та я б не подумала, що така молода людина може мати настільки жорстокий і зверхній вираз обличчя. Не знаю, як не замерзала вода в басейні від її погляду, та коли наші