Читати книгу - "Майдан. (Р)Еволюція духу"

єдиної думки, тоді нам не страшний сірий вовк.

Я боровся за вільну Україну, за майбутнє своєї дитини. Я не хотів, щоб моя дитина була рабом, щоб моїй дитині закинули на шию ярмо і щоб її хтось волочив. А хотілося, щоб у неї було краще життя, щоб вона не думала, коли лягає спати: «Де ж я завтра маю заробити гроші, чим я маю прокормити свою сім’ю?..» Я для своєї дитини хочу кращого життя, щоб вдалось мені і всьому українському народу пожити краще. Щоб ми мали такий рівень життя, як зараз в Європі. Щоб люба людина — навіть той селянин, огородник, той фермер чи колгоспник — могла б хоч раз у рік поїхати на відпочинок. Кращого хотілося...

Вибране з наговореного 8. 04. 2014. Розмовляв Антін Мухарський.
Олеся ЖУКОВСЬКА

Їй 21 рік, працює за 250 км від дому медиком-фельдшером. На Майдан поїхала як медик-волонтер. За три місяці перебування там хворіла, з важкою формою ангіни лежала в лікарні. Кілька днів потому повернулася додому до мами, яка плакала й благала хоч показатись їй живою. Олеся її єдина дитина. Але коли дівчина побачила, що коїться на Майдані, попри сльози матері, вночі знову поїхала до Києва. Снайпер вистрілив у неї 20 лютого під час вирішального протистояння Майдану з «Беркутом». Кульове поранення у шию, біля сонної артерії, не залишало шансів на життя. І вона написала на своїй сторінці в соцмережі: «Я вмираю». Фото пораненої Олесі, її останні, здавалося, слова облетіли Інтернет. Думали, вона загинула. Але лікарі кілька годин боролись за життя дівчини — й Олеся вистояла. Щоб знову повернутись на Майдан.

Мене звати Олеся Жуковська. Я народилась у місті Кременець Тернопільської області. Я хотіла приїхати на Майдан ще тоді, коли збиралися студенти в листопаді. Але тоді була на роботі й не могла поїхати.

А коли Майдан розігнали 30-го, мене це так обурило, що я вже не могла сидіти вдома. Все у мені перевернулось — і поїхала за першої ж можливості. Після розгону Майдану людям відбирало мову від обурення, просто брали і їхали нас підтримувати. Та ніч розгону — це було дуже страшно і жорстоко. До Києва їхали безкоштовні автобуси — записалась, виявилось, що я була єдиною дівчиною серед усіх, хто їхав на Майдан.

Я на Майдані була дуже довго — ще від 4 грудня. За весь час, скільки я там прожила, мені ніхто нічого не заплатив. Моїм друзям ніхто не платив. Ми працювали безкоштовно, нас були тисячі, і я не знаю жодної людини, кому би на Майдані щось платили.

Хотіла будь-що робити. Мені було цікаво, як там, на Майдані. Тоді там була бурхлива діяльність, справжня атмосфера повстання.

Ми ж мирно стояли, щоб закликати владу повернутись до євроінтеграції. Але коли нас розігнали силою, усі рішуче почали протест за повну зміну такої влади. У період затишшя на Майдані ми всі відчували, що насувається хвиля небезпеки, казали: «Щось буде. Це ненадовго. Буде буря».

Усі — хотіли боротись, кожен — щось робив. Я ходила-зна­йомилася з різними людьми, шукала для себе якусь інформацію. На початку була просто волонтеркою. Готувала на кухні, де жили афганці. Ще у Будинку профспілок.

До Будинку профспілок міг прийти будь-який медик, який хотів чимось допомогти. І робив те, що вмів. До медпунктів різної спеціалізації скеровували лікарів-анестезіологів, травматологів, хірургів — де кого потребували. Я вирішила долучитись до мобільної бригади. Допомагала пораненим на місцях подій. А потім похолодало, народ почав хворіти, і я стала волонтером у мобільній медичній бригаді в КМДА. Ще на Віче 19 січня усе ніби було спокійно, та в повітрі відчувалось: зараз щось станеться...

Люди сподівались на лідера, а не знайшлось нікого. І тоді вирішили, що лідер — це народ. І всі пішли на Грушевського. Багато людей підтягнулось завдяки соцмережам. Але я згадую, як ми йшли — у людей не було агресії, ми мали натхнення щось робити, змінювати в нашій країні.

Уперше рятувати пораненого мені довелося 19-го січня на вулиці Грушевського. Літали гранати, звідусіль стріляли, стільки було крові... Спочатку комусь робила перев’язку, далі багатьом зупиняла кровотечі. Бігала до нашої аптечки по все необхідне для невідкладної допомоги. Потім почались поранення страшніші. У хлопця була прострелена нога. Відтягнули його до найближчого медпункту, де працювали хірурги. Вони витягували кулі...

Пам’ятаю, о 4-тій ночі ми з напарником і вартовим Самооборони ходили по тих місцях, де вдень падали гранати. Ще кілька годин перед тим то були найнебезпечніші точки на Грушевського. На землі було багато куль, і я одну поклала собі до кишені. Знайшла її саме там, де я вдень працювала. У нас багато куль було в медпункті, який в кінці січня нам розвалили. Там рятували поранених, витягували й гумові, і металеві кулі, і уламки гранат. Поранення ніг чи рук були не такі небезпечні, а от коли людям прострелювали очі, обличчя — це було страшно. Одному чоловікові уламок гранати влучив просто біля ока. Зір врятували. При мені хірурги йому витягували цю металеву кульку — біля нього розірвалась світлошумова граната.

Після 22 січня беркутівці