Читати книгу - "Жертва забутого майстра"

Дякувати Богові, вересневі холоди минулися, розпочалася золота осінь, яку любиш більше, ніж весну. Я запропонувала хлопчику для екзотики проїхатися у львівському трамваї. Він погодився. Але згодом, коли через кілька зупинок від вокзалу в трамвай набилося повно людей, він почав скиглити й проситися на таксі. Але ми все-таки в переповненому трамваї доїхали до Руської, де зійшли, ледь протягши його валізу крізь юрбу галасливих львів’ян.

Від зупинки трамваю кілька кварталів ми тягли наші валізи на коліщатках бруківкою до кам’яниці на Вірменській, де на нас чекали заброньовані помешкання. Він озирався, як дитина, коли ми кам’яними сходами зійшли на третій поверх, а потім з під’їзду увійшли до внутрішнього подвір’я, оточеного галереєю, куди виходили двері кімнат приватного готельчику, де ми житимемо ці кілька днів. Тоді ми ще не знали, які страхіття переживемо в цих стінах. Страхіття до божевілля — в сенсі неймовірних відкриттів, точніше, наближення до них. І божевілля у прямому, психотичному сенсі... Але все по порядку.

Наразі ж ніщо не віщує ніякого божевілля. Навпаки, панує осінній благодатний спокій. Нас зустрічає адміністратор і розводить по кімнатах. Реєструє кожного в його номері, отже, жоден з нас не бачить, що ми обоє тут під чужими іменами. Старі пошарпані апартаменти не позбавлені певного історичного шарму. В кутку лишились кахляні пічки. Риплять і прогинаються дошки підлоги в малесеньких кімнатці та кухоньці. Ще ризикованіше хилитаються дошки під ногами на галереях. У широких щілинах світиться нижній поверх. Внизу стрімко сіріє квадрат каміння внутрішнього подвір’ячка з клумбою посередині. Біля клумби стоїть візочок із немовлям, яке спить під мережаною пелюшкою. Наразі це єдиний свідок нашого заселення до приватного готелю «На Вірменській».

Коли ми зустрічаємось за півгодини, хлопчик запрошує мене подивитись на своє помешкання. Його оселя — на протилежному боці галереї. Поряд зі входом до його тимчасового житла — ніша з іржавим середньовічним туалетом. Робиться моторошно, коли мимоволі уявляєш ті часи, коли ним активно користувалися. Мій гість каже, що йому тут подобається. Чимось тут навіть краще, ніж у середньовічних містах Західної Європи, бо більше автентики. До речі, в Парижі теж є такі готельчики. Про них немає жодної реклами, там зупиняються тільки свої. Можливо, й у тебе, Маріанно, колись буде нагода... Я знаю ціну тим словам. Усі клієнти «Таємного бажання» мальовниче розповідають про ті місця, звідки вони, й обіцяють запросити. Якби я чекала тих запрошень, то давно померла б із туги за нездійсненними таємними бажаннями.

Ми вирушаємо в місто, і він дає мені ключа від свого помешкання, бо боїться загубити. Починаємо мандри сонячним осіннім Львовом з того, що йдемо пити каву на Вірменській — через дорогу від нашого готелю. Ця кав’ярня була тут ще за Союзу. В ній майже нічого не змінилося. Щоправда, тоді каву на піску відвідувачам пропонували доглядати самим. Я чомусь розповідаю йому про ту несуттєву деталь. Він уважно слухає. Цілий ранок ми не можемо перейти до мети нашої поїздки.

— Отже, які плани, Мішелю?

— Жодних планів. Ми ходимо по місту, і воно саме розкриє нам те, що вважатиме за потрібне.

— А якщо не розкриє?

— Тоді я поїду назад, а колись зберуся сюди ще раз.

— У мене ще не було такого дивного замовника, як ти. Навіщо тобі компаньйонка, та ще й досить дорога, якщо ти збираєшся просто гуляти по Львову?

— На випадок, якщо я заблукаю й не знайду дорогу сюди, — він махнув рукою в бік нашого будинку.

* * *

Кілька днів ми просто гуляли по старій частині Львова, насолоджуючись старовинним містом і доброю погодою. Я знаю, що багато киян закохані у Львів, кожна поїздка туди для них — свято (щоправда, жоден із них ні за що не перебрався б до Львова зі столиці на постійне проживання). Я не належу до числа фанів столиці Галичини. Коли доля вкотре закидає сюди, завжди думаю: скільки ще не відвіданих міст у тій же Україні! Це ніби коли чекаєш сигналу від чоловіка, з яким хочеш зміцнити знайомство, а озивається старий набридлий залицяльник. Але тієї осені Львів несамовито причарував мене. Як старий друг, який зумів підійти до жінки по-новому й зробити для неї те, чого вона від нього навіть не чекала.

Можна було насолоджуватися життям: тобі платять гроші, частують у ресторанах, є де жити, а за це ти маєш всього-навсього гуляти гарним містом із дивним, проте приємним чоловіком.

Але до почуття безтурботності, яке в ті дні таки панувало в моїй душі, домішувалася й тривога. Я погано спала вночі (ми тоді ще спали окремо), й почуття дискомфорту виникало не лише тому, що мене дратувала невизначеність моєї ролі при чудернацькому французові. І не тільки тому, що боялася не отримати третього траншу грошей за свою, цього разу геть незрозумілу роботу. Певне, головною причиною мого неспокою все-таки було те, що мені передавався знервований стан самого хлопчика. Він, одначе, намагався приховати, ажітацію причин якої, як з’ясувалося потім, він і сам до кінця не розумів.

Ось я пропоную Мішелеві піднятись на Високий замок, місце, де неодмінно мають відмітитись усі туристи. Але він зупиняє мене біля Арсеналу й каже, що далі ми не підемо. Бо ж саме тут кордон Львівського середмістя XVIII століття. І ставить мені аж надто несподіване запитання:

— Тут був східний мур?

— Ти ставиш мені дивні запитання, Мішелю. Я не знаю, на сході чи на заході Львова ми стоїмо.

— Ми з тобою — в серці Львова. Але межа, яка під цією горою — східна чи північна?

Я пропоную пошукати газетний кіоск, купити карту Львова, десь сісти й розібратись зі сторонами світу. Мішель каже, що карта Львова в нього є. І