Читати книгу - "Випробування вогнем"

я тебе знайду і переріжу горлянку».

І вона зникла. Забувши про погрози, Томас знову і знову кликав її, але повернулася порожнеча, як зранку, — Терезина присутність уже не відчувалася.

Томас впав на ліжко; усе тіло горіло жахливим вогнем. Сховавши обличчя в подушку, хлопець заплакав — уперше, відколи загинув Чак. Проти волі перед очима спливала табличка біля спальні — отой напис «Зрадниця». Томас щоразу відганяв це видиво геть.

Дивно, та ніхто не підійшов і не спитав, що сталося. Поступово плач припинився, Томас тільки схлипував і уривчасто дихав. Помалу він заспокоївся і заснув. І знову йому наснився сон.

Він трохи старший, йому років сім-вісім. Над головою палає яскраве світло, воно ніби чарівне.

Час до часу, затуляючи те світло, над Томасом схиляються люди в дивних зелених костюмах і кумедних окулярах. Він бачить лише їхні очі. Роти і носи затулені масками. На диво, Томас водночас почувається і малим собою, і стороннім спостерігачем. Але він відчуває страх хлопчака.

Люди стиха й невиразно перемовляються між собою. Тут і чоловіки, і жінки, але Томас не розуміє, хто з них є хто.

Він взагалі нічого не розуміє.

Тільки погляди. Уривки розмов. Усе це страшенно лякає.

— З ним і з дівчинкою доведеться заглибитися більше.

— А мозок витримає?

— Це просто приголомшливо, бачите? Спалах укорінився всередині.

— Він може померти.

— Ба гірше: він може вижити.

Нарешті Томас чує останню фразу — єдину фразу, від якої його не нудить і не лихоманить:

— Або ж він разом з рештою зможе нас врятувати. Врятувати нас усіх.

Розділ 9

Коли Томас прокинувся, почувався він так, наче у голову через вуха понабивали криги. Скривившись, він потягнувся протерти очі, але його накрила хвиля нудоти, й кімната перед очима пішла обертом. Потім йому пригадалися Терезині погрози, пригадався короткий сон, і його поглинуло горе. Хто були ті люди? Це було все насправді? І що там вони говорили про його мозок — щось таке моторошне?

— Радий, що ти не розучився спати.

Томас трішки розліпив повіки — і побачив Ньюта, який стояв біля ліжка, дивлячись на приятеля згори вниз.

— Довго я спав? — запитав Томас, намагаючись прогнати думки про Терезу й про сон — чи про спогад? — у найтемніший закуток мозку: опісля тужитиме.

Ньют поглянув на годинник.

— Кілька годин. Народ як побачив, що ти спиш, одразу ж розслабився. І правильно, однак більше робити нема чого. Залишається сидіти і чекати. Виходу ми не знайшли.

Стримуючи стогін, Томас сів на ліжку і притулився спиною до стіни в узголів’ї.

— Їсти є щось?

— Немає. Хоч я й не розумію, який сенс тягнути нас сюди, влаштовувати оці трюки — щоб потім заморити голодом? Щось має статися. Нагадує мені, як перша партія наших прибула до Глейду. Я, Альбі, Мінхо та ще хлопці… Глейдери, з яких усе починалося, — промовив Ньют, і в останній фразі прозвучав легенький сарказм.

Заінтригований Томас здивувався собі: адже він і не замислювався, яким було життя в Глейді на початку.

— І чим ми нагадуємо першу групу?

Ньют зосереджено втупився на цегляну кладку за вікном.

— Отямилися ми всі посеред білого дня, лежачи на землі біля Ящика. Пам’ять стерто, як у тебе, коли ти з’явився. Правда, ми якось швидко поладнали і припинили панікувати. Нас було тридцятеро хлопців. Ми і гадки не мали, що сталося, як потрапили туди і що тепер робити. Ми були нажахані та дезорієнтовані. Потім вирішили: коли вже ми всі опинилися в однаковій ситуації, то треба освоюватися на новій території. Невдовзі ми завели господарство, кожному знайшлася робота.

Головний біль поступово вщух. Томас із цікавістю слухав, з чого все починалося: шматочків пазлів, які він пригадав під час Переміни, було замало, щоб скласти бодай один повний спогад.

— Творці все підготували до вашого прибуття? Поля, худобу?

Не відриваючи погляду від цегли, Ньют кивнув.

— Ми гарували, щоб підтримувати лад у господарстві. Методом спроб і помилок таки дечого домоглися.

— А… чому ти згадав перші дні саме зараз? — запитав Томас.

Нарешті Ньют подивився на нього.

— Гадаю, тоді ми відчували, що нас усіх відіслали туди з якоюсь метою. Якщо нас хотіли вбити, то чого просто не вбити? Навіщо поміщати нас у те величезне місце з будинком, коморою і худобою? А оскільки ми не мали вибору, то й стали обживатися, досліджувати місцевість.

— Тут ми уже все дослідили, — мовив Томас. — Нема ні худоби, ні харчів, ні Лабіринту.

— Нема, але сам поміркуй. Принцип той самий. Ми тут з якось клятою метою. І колись ми таки це з’ясуємо.

— Якщо не поздихаємо з голоду.

Ньют вказав на вбиральню.

— Вода є, тож кілька днів протягнемо. Щось має статися.