Читати книгу - "Билиця про казкового звіра"

хто був поруч, а потім із кущів і прим'ятої трави на дівчинку дощем посипалися десятки й сотні коників. Вони складали крильця й одразу починали скрекотати в унісон тонкому звуку сопілки. Багатоголосий хор видзвонював міддю, усе решта довкола змовкло, на обличчях блукали неуважні посмішки, а Ганс посміхався не криючись. Його переповнювала радість і ще легка досада, що сам він колись не міг додуматися до такого простого й гарного дива.

Анна обірвала музику й упала на землю, заховавши обличчя в долонях. Коники, великі й маленькі, розбігалися в різні боки. Гансові довелося заспокоювати налякану удачею Ганну, а потім і Лізхен, яка розплакалася. Лізхен дуже пишалася, що вона перша знайшла Ганса, вона єдина називала його на «ти» і щиро думала, що має якісь особливі переваги. Тепер вона тяжко переживала чужу перемогу.

Але потім вийшло й у Лізхен, і в молодшого Якоба, і в інших. Із тих, хто прийшов до нього в перші дні, невдача спіткала тільки Пітера. Він старався, але звірі не слухали його, а ті, яких посилав Ганс, ішли неохоче, з примусу.

І все-таки це був чудовий день.

— Приходьте завтра! — казав Ганс, проводжаючи дітвору до дороги. — Завтра ми з вами подумаємо, чи боїться доброта веселощів.

— Ні, не боїться! — відповідали йому.

— Правильно! У такому разі завтра ми влаштуємо великий хоровод.

Уночі Ганс не лягав спати. Він сидів на порозі землянки й грав. Звук був такий тонкий, що людське вухо не чуло його. Але Ганс знав, як далеко летить його пісня. Завтра він повинен улаштувати справжнє свято, яке запам'ятається надовго, закарбується в пам'яті так, щоб його не змогли витравити майбутні роки. Пісню чули на сході в хащах Шаумберга, вона проникала на заході в глухі зарості на гірських схилах Тевтобурзького лісу, піднімала звірину в ущелинах, де в древні часи ховали римських прибульців, тремтіла над затишними притулками, тривожила, будила…

Уранці юрба дітлахів висипала на галявину. Вони були збуджені й налаштовані на незвичайне. Ганс розсадив їх широким колом, і оркестр невлад заграв. Десятки флейт і сопілок не так допомагали, як заважали Гансові, але він швидко зумів заразити веселощами нетерплячу дітвору. Залишалося лише зламати недовіру тварин, тих, що зібралися в окрузі, але не надто покладалися на доброту такої кількості людей.

Сопілочка в пальцях Ганса повторювала:

— Сюди, сюди! Небезпеки більше немає! Прийшла весна, журавлі танцюють на болотах, повернулася радість, веселощі. Ідіть всі сюди!

Найхоробрішими виявилися зайці. Кілька довговухих вискочили на галявину. Очманівши від світла й шуму, вони почали, немов у березні, стрибати й перевертатися через голову. За ними рудою блискавкою вистрибнула лисиця. Зараз їй було не до полювання; згадавши дитинство, стара злодійка кружляла, ловлячи власного хвоста. Кілька козуль вийшли з кущів і зупинилися. Десяток кабанів рушили було до провізії, складеної дітьми в єдину купу, але Ганс погнав їх на середину, в хоровод. Пташиний гомін заглушав усе, крім сопілочки Ганса. Діти покидали інструменти й кинулися в танок.

Ганс грав.

Перед землянкою тривала весела метушня. Хлопчики й дівчатка різного віку, всіх звань і станів, бідняки в сірому лахмітті й діти купців та багатих цехових старійшин у добротних курточках, а декотрі навіть у черевиках, стрибали й кричали, верещали, переверталися й реготали від безпричинної радості. Сьогодні їм дано забути все, що роз'єднує їх. Дай Боже, щоб це почуття верталося до них потім хоча б зрідка.

Серед дітей бігали й бавилися звірі, ті, кого Ганс відшукав на околицях міста, і ті, що спустилися з гірських схилів. Вовки, лиси, борсуки, козулі й олені. Тільки сьогодні й тільки тут вони не боялися нікого. Нехай діти думають, що це вони зробили таке. Зрештою, так воно і є.

Пальці Ганса літали над отворами флейти. Мотив, що загубився в шумі, здавався нечутним, але насправді його чули всі. Поступово Ганс підводив танець до кінця. Коли стихне сопілочка, чи зуміють діти й тварини самі не злякатися й не полякати одні одних? Лиха не трапиться, у цьому Ганс був упевнений. Він відчував усіх, хто був на галявині. Троє ведмежат бавилися біля його ніг, а неподалік, сховавшись за валуном, недовірливо й ревниво стежила за ними ведмедиця. Битий життям вовк-одинак, який узимку розбишакував на дорогах навколо міста, прийшов і сховався в кущах. Але сьогодні вони нікого не зачеплять: ревнощі ведмедиці вгамовуються, а не здатний до веселощів сухоребрий бандит уже збирається позіхнути протяжним скигливим звуком і піти геть.

Потім Ганс відчув, що сюди йде ще хтось. Їх багато, вони злі й небезпечні. Що ж, ласкаво просимо, сопілочка зустріне вас, і ви підете, нікого не зачепивши. Сьогодні в хижаків пісний день.

— Іменем Господа, припиніть! — пролунав крик.

На краю галявини, високо тримаючи чорне розп'яття, стояв священик. Позаду з алебардами наготові вишикувалися шестеро стражників. Від цієї групи віяло такою злістю, ворожістю й страхом, що музика обірвалася на половині такту.

— Диявольський шабаш! — просичав священик, ще вище піднімаючи розп'яття. — Забороняю й проклинаю!

По траві прошурхотіли кроки, застукали копита — звірі кинулася врозтіч. Ганс чув, як разом із ними тікає боязкуватий Франц-жебрак.

— Тікайте! — мовчки наказав Ганс іншим.

Діти з вереском помчали в різні боки. Це був не той самозабутній радісний вереск, що хвилину тому. Так верещать від страху, зустрівши в лісі змію.

Ганс залишився сам.