Читати книгу - "Пульс Всесвіту"

своє рученятко в мою долоню, і ми вийшли на залитий сонцем майдан.

Раптом я почув незвичне гудіння. Зупинився і прислухався. Гудіння голоснішало й наближалось.

— Не бійся, дядю, це літаки! — втішила мене Євочка, побачивши моє занепокоєне обличчя.

Справді, над Мікулашським храмом високо в небі заблищав перший літак, за ним ще і ще, — швидкі, якісь незвичайні літаки.

Кілька секунд я дивився на них у заціпенінні. Це були скоріше не літаки, а балістичні ракети — гостроносі, куцо-крилі… І прямували вони просто на нас!

— Війна! — прошепотів я з жахом. — Атомна атака… Тому евакуйовано Прагу!

На якусь мить ноги зрадили мене. Грізна примара вогняної смерті та жахливих страждань пригнули мене до землі. Серце і горло стиснули палючі кліщі страху.

Євочка дивилася на мене своїми великими очима і тихо схлипувала. Вона не розуміла, що трапилось.

Її погляд примусив мене отямитись. Я схопив дівчинку на руки і помчав до найближчого будинку. Пробігши темним коридором до маленького дворика, куди лише інколи зазирало сонце, я швидко оглянувся. В кутку під балконом темніли старовинні, окуті залізом, двері. Я рішуче відчинив їх і шугнув у підвал.

— Я боюсь!.. Хочу додому, до мамусі! — кричала дівчинка, але мені не було коли втішати її.

Я заповз у найвіддаленіший куток і, сівши спиною до виходу, схилився над безпорадним тільцем, готовий собою захистити дівчинку від радіоактивного випромінювання.

Це були найкошмарніші хвилини мого повного пригод життя. Я чекав кожної секунди на вибух і тому намагався ні про що не думати.

Отак хвилина по хвилині збігав час. Євочка все ще тремтіла і тихо схлипувала, хоч і не розуміла, яка небезпека нам загрожує. Я притиснув її до грудей. Що мені, — я вже підвів баланс своєму життю. Але яка провина оцієї нещасної довірливої дитини? Чи подумали про неї ви, безумці у фраках?!

Пригадав Єву, свою Єву, але швидко відігнав ті спогади. Моє пошматоване серце палало, наче розжарений метал.

Часом мені здавалося, що я божеволію. І ця думка не лякала. Навпаки, хотілось якнайшвидше втратити свідомість.

Сердечко, що колотилося під фартушком, незабаром повернуло мене до життя і надій.

«Минуло вже стільки часу, а й досі нічого не трапилось; хвиля літаків тільки перекотилась через Прагу, — втішав я себе. — Летять, мабуть, кудись інде, щоб сіяти смерть і лихо. Почалась остання війна людства…»

Мене нудило, наморочилась голова. Євочка перестала схлипувати.

— Чому ти так боїшся? Навіщо ти мене заніс сюди? — зашепотіла вона.

— Ти цього не зрозумієш. Ти не знаєш, що таке війна… — відповів я теж пошепки.

Запитання дитини мене заспокоїло настільки, що я знову почав міркувати розсудливо.

— Зачекай на мене тут, Євочко, я подивлюсь, що діється надворі, — запропонував я. — Ліхтарик хай горить, щоб не було страшно. А я зараз повернусь.

Дівчинка судорожне вчепилася мені в рукав:

— Ні! Ні! Я не лишусь, я піду з тобою! — кричала вона розпачливо.

Я розгубився. Як їй пояснити, що навіть коли бомби вибухнули десь аж за Прагою, радіоактивний порох отруїть атмосферу й тут? Хіба зрозуміє дитина, що я хочу піддати себе риску, аби зберегти її?

Я перевів розмову на інше, щоб повторити спробу пізніше, але Євочка не відпускала мене. Через півгодини я нарешті вирішив: підемо разом.

Я загорнув дівчинку в свою куртку і поніс вологими кам’яними сходами. Біля вхідних дверей нерішуче зупинився. Відчиняти чи ні?

«Так, треба відчинити, — вирішив після довгого вагання. — В підвалі ми все одно загинемо від голоду й спраги».

Дворик мовчав як могила і тільки несміливо повторював звуки моїх кроків.

Малтезька площа, як і раніше, була безлюдною. Небо потьмяніло. Годинник на башті Мікулашського храму саме відбивав дев’яту. Я побіг до Карлового мосту, але так захекався, що тут же мусив зупинитись. Перебування в підземеллі Пегаса та жах перед атомною війною остаточно підірвали мої сили. Тільки тепер я усвідомив, що вже давно нічого не їв і не пив.

— Навіщо ти мене носиш, дядю? Адже я вмію ходити сама! Ось постав мене на землю — і побачиш! — щебетала Євочка, забувши про тяжкі хвилини, пережиті в підвалі.

— Гаразд, — погодився я. — Але куртку лиши на собі. Ти вмієш бігати?

— Ще й як! А куртку весь час треба тримати на голові? — запитала вона, хитро посміхаючись.

— Так, треба. А тепер біжи, щоб швидше побачити маму.

Ми побігли по Велкопржеворській площі, але на місточку через Чертовку я змушений був знову спочити.

— Дядю, підніми мене, я хочу подивитись на воду! — попросила Євочка.

— Ні, ні! Нам треба поспішати!

Схвильоване серце і змучений мозок не давали мені довго відпочивати. «Якомога швидше до людей! — наказували вони. — Тільки люди можуть врятувати нас від загибелі».

Незважаючи на протести маленької людини, я помчав далі. Ще один коротенький перепочинок — і ми вже біля Кардового мосту. Ніде ані найменшої ознаки життя. Шум води на греблі підкреслював мертву тишу міста.

Маленька Євочка була змучена і скаржилась, що в неї болять ноги та коле в боці. І раптом з Карлової