Читати книгу - "У країні ягуарів"

накинутись на човен і його страшна паща розтрощить наші кістки, розірве нас на шматки. Але промінь, наче гостре лезо, знову прорізує темряву.

Кайман мов примара стоїть на тому ж місці, вирячившись на світло.

Може бути лише одна причина такої поведінки: з хижаком трапилась якась біда. Коли б він був здоровий, то вже давно діяв би: або ж нападав на нас, або ж утікав.

Хижак знову роззявив пащу з страшними білими зубами і клацнув ними. Але з місця не зрушив. Кожне око його завбільшки з фарфорову чашку. Світло відбивається в них. Дуло рушниці від правого ока каймана приблизно на сажень. Я натискаю курок. Гримить постріл. Луна прокотилася очеретом і над болотом. Хижак здригнувся і, мов колода, витягнувся на воді. Я влучив прямо в праве око хижака.

Аж тепер догадався. Очевидно, це той кайман, в якого стріляли біля свинарні Родж і Пріндж і якого поранив босоногий юнак третім пострілом. Поранений кайман доповз сюди, а ми натрапили на нього. Тому він і не ворушився, лежав на місці.

— Все гаразд, Рафаелю, — втішаю кухаря, що стоїть навколішках без шапки, мокрий, у заляпаному білому піджаку.

Рафаель перелякано блимає на мене очима.

— Вбили?

— Вбив!

— Уже не ворушиться?

— Ні. Здох. Ось він лежить в очереті біля човна.

Я сідаю на середину човна перезарядити рушницю, а Рафаель тим часом заглядає за борт. Ліхтар освітлює убитого майже чотириметрового каймана-самця.

— Він міг схопити мене, — простогнав Рафаель.

— Тепер усі жахи позаду. До речі, цей кайман кимось уже поранений.

— Тікаймо з цього клятого болота, сеньйоре, — просить Рафаель. — Таке полювання не для мене. Я більше ні за які хвости жакаре не погоджусь на таку нічну прогулянку!.. Педро! — благально промовляє кухар до друга. — Веслуй до берега! Хіба тобі мало цього?!

— Ох, досить, досить! — стогне Педро, глибоко зітхаючи.

Ну що ж, Рафаель і Педро, видно, не ті люди, з яких можна ліпити скульптуру героя.

Педро не гаючись почав веслувати, Я наліг на друге весло, а Рафаель ліхтарем освітлював шлях серед стовбурів і очерету. Через чверть години ми вибрались на відкриту частину Тапажосу і попливли понад берегом. Ще через чверть години наш човен причалив до фазенди. На нас тут чекали чоловік десять кабоклу. Воші стояли на причалі і зацікавлено дивилися, як Педро і Рафаель викидали, тепер уже сяючи від гордощів, убитих крокодилів на берег. Здебільшого це були очкові каймани.

— А вранці притягнемо ще й величезного жакаре уасу, — вихвалявся Рафаель. — Ось побачите, якого каймана ми вбили вночі, — ще більше дивує він і без того вражених кабоклу.

Рафаель підходить ближче до друзів і гордо розповідає їм про небезпечне полювання. Заляпаний болотом піджак, брудні короткі штани, а також чотирнадцять вбитих кайманів — красномовний доказ небезпечної поїздки. Огрядний Педро не такий балакучий. Він тільки сопе.

— Педро, вранці віддайте шкури з кайманів сеньйорові Перейра. Його пароплав стоїть у порту біля великої фазенди.

— Все буде зроблено, сеньйоре! — відповідає Педро. — На добраніч! І хай щастить вам у полюванні на Купарі!

Відштовхую човен від причалу і пливу в чорну пітьму. Додому.

Від'їзд

«Хатина знову стане пусткою», — думаю, дивлячись на свою хижу у рожевому світанні. Вона стоїть високо на березі і навіть під час повені води Тапажосу не заливають її. Човен уже готовий. Усі речі укладено — спорядження, ящики, харчі, фаринья. Збоку, між ящиками, лежать довгі жердини. Ними відштовхуватимусь на мілководді та в болотах, де весло ні до чого. Спорядження на випадок дощу прикрито двома циновками, сплетеними з листя пальми урукурі. Та й мені вони в негоду правитимуть за дах. Місцеві жителі називають таке накриття жапою. Рушницю-дробовку, два вінчестери, дві дволезові сокири і два ножі-теркадо для прорубування дороги в джунглях теж кладу під жапи. Запас сірників, плівки для фотоапарата ховаю в залізну банку з-під печива і обмотую покришку ізоляційною стрічкою. Це від вологи. Фотоапарат кладу в ящик поруч з байкою.

Я багато чого навчився від кабоклів, з якими разом полював. Завдяки їм знаю гущавину й болота джунглів і почуваю себе серед них так вільно, мов дикий звір. За багато років, прожитих у тропічних лісах, я пристосувався до тутешніх умов.

Аптечку я теж поклав під жапи. В ній багато йоду, а ще більше — хініну; є в ній і бинти, ножиці, таблетки від головного болю і торбинка з гіркою сіллю. У скляній пляшечці пересипається грамів п'ятдесят кристаликів марганцівки, що, як і хінін, для мене найцінніша з медикаментів. Сиворотки проти укусів отруйних змій і шприца в мене немає. Ризиковано вирушати без цього в джунглі, але нічого не вдієш. Дуже дорога вакцина, та й важко її дістати в цих місцях. Отже, як порятунок від укусів отруйних змій лишається гострий ніж, міцний розчин марганцівки, яка знешкоджує отруту змії, ну і, найголовніше, — обачність.

А втім, я отруйних змій не дуже боюся, бо добре знаю їхні звички.

Хініну, якого в джунглях треба найбільше, на щастя, маю багато, його мені дали на плантації Форда безплатно. Тут усім робітникам і службовцям видають його в необмеженій кількості.

Чомусь згадався мені Абелардо. Я не можу повірити, що цей веселий чорнявий чолов'яга — звичайний убивця. Але ж Пінто, його друг, таки в могилі. Як кабоклу попав на той світ, знають лише він сам і Абелардо. Обидва мали сорокачотирьохміліметрові вінчестери, а в хатині, де друзі пили горілку, був єдиний свідок — гасова лампа.

* * *

Від берегової гущавини чути рівномірні сплески весел. До мене пливе молодий кабоклу.

— Бом діас! Добрий день, сеньйоре, — вітається він, коли човен його порівнявся з моїм.

— Бом діас! — відповідаю на вітання і беру в нього пачку газет, перев'язану шпагатом,