Читати книгу - "Застосування практики Європейського суду з прав людини при здійсненні правосуддя: Науково-методичний посібник для суддів"

істини, а відтак принцип був наповнений зовсім іншим ідеологічним змістом[31], окрім того, у радянському принципі змагальності поділ процесуальних функцій передбачав активність суду. Однак активність суду перешкоджає повному розмежуванню функцій сторін і дає змогу суду зосередити функцію обвинувачення і вирішення справи, що є характерним для розшукового процесу[32].

Дія принципу змагальності ґрунтується на переконанні: протилежність інтересів сторін найкраще забезпечить повноту матеріалів справи через активне виконання сторонами процесу тільки їм притаманних функцій. Принцип змагальності припускає поєднання активності сторін у забезпеченні виконання ними своїх процесуальних обов'язків із забезпеченням судом умов для здійснення наданих їм прав[33]. При цьому важливим є встановлення оптимального співвідношення активності сторін та активності суду. В літературі висловлювалися думки, що виправданими є активні дії суду у випадку, коли підсудний у судовому засіданні посилається на порушення його права на захист або на застосування не передбачених в законі методів проведення досудового слідства; з іншого боку, позиція очікування призводить, як правило, до винесення незаконного рішення[34]. Таким чином, активність суду виправдана, якщо вона спрямована на встановлення обставин в інтересах забезпечення процесуальних прав сторони обвинувачення та сторони захисту, оскільки суд зобов'язаний створити і стороні захисту, і стороні обвинувачення рівні процесуальні умови для відстоювання ними своїх процесуальних позицій[35]. З огляду на це, суд, вирішуючи спір у кримінальній справі між процесуально рівноправними учасниками змагального кримінального процесу, може наділятися так званою «обмеженою» активністю, з метою, щоб: 1) утримувати «надмірну» активність сторін, щоб вона не вийшла за межі законної поведінки; 2) процесуально надавати допомогу тій стороні, яка в силу певних (не завжди об'єктивних) причин не в змозі користуватися наданими їй процесуальними правами (субсидіарна активність суду)[36]. Принцип змагальності тісно пов'язаний з принципом рівності; окремі вчені навіть вважали змагальність складовою частиною реалізації принципу рівності[37]. Рівноправність сторін — один із необхідних елементів принципу змагальності, «без якого змагальність як принцип не існує»[38]. Рівноправність сторін є суттю змагальності, бо тільки через рівні можливості сторін можлива реалізація принципу змагальності[39].

Європейський суд з прав людини розглядає реалізацію принципу змагальності крізь призму забезпечення рівності прав учасників судового розгляду, тобто за цієї позиції обвинувачення і захист діють на одному рівні, під контролем відносно пасивного суду.

Наприклад, у справі «Мантованеллі проти Франції» заявники — батьки дівчини, що померла після лікування в лікарні, які були переконані, що причиною смерті стало недбальство лікарів — стверджували про порушення права на змагальну процедуру, захищену статтею 6, оскільки вони не мали достатніх можливостей оскаржити висновок експерта. На основі цього звіту, у якому було зроблено висновок про те, що смерть доньки заявників не була спричинена недбальством, суд не знайшов вини лікарні чи лікарів у смерті хворої.

ЄСПЛ дійшов висновку про порушення ст. 6 Конвенції, зазначивши таке:

33. Суд відзначає, що одним із складників справедливого судового розгляду в розумінні п. 1 статті 6 є право на змагальне провадження; кожна сторона, в принципі, має отримати нагоду не лише бути поінформованою про будь-які докази, які потрібні для того, щоб виграти справу, але також має знати про всі докази чи подання, які представлені або зроблені в цілях впливу на думку суду, і коментувати їх (див., mutatis mutandis, рішення у справах «Лобо Мачадо проти Португалії» (Lobo Machado v. Portugal) і «Фермьойлєн проти Бельгії» (Vermeulen v. Belgium) від 20 лютого 1996 р., Reports of Judgments and Decisions 1996-I, сс. 206-07, п. 31 і п. 23, п. 33, відповідно, та рішення у справі «Нідерост-Губер проти Швейцарії» (Niderost-Huberv. Switzerland) від 18 лютого 1997 р., Reports 1997-I, с. 108, п. 24).

У цьому зв'язку Суд із самого початку чітко вказує, що, подібно до додержання інших процесуальних стандартів, закладених у п. 1 статті 6, дотримання принципу змагальної процедури стосується провадження в «судовому органі»; із цього положення не випливає жодний загальний абстрактний принцип, згідно з яким в разі призначення судом експерта, сторони в усіх випадках повинні мати можливість бути присутніми на зустрічах, які проводить експерт, або ознайомлюватися з документами, які експерт узяв до уваги. Суттєво те, щоб сторони могли належним чином брати участь у провадженні перед «судовим органом» (див., mutatis mutandis, рішення по справі «Кєроярві проти Фінляндії» (Kerojarvi v. Finland) від 19 липня 1995 р., серія A № 322, с. 16, п. 42, прикінцева частина).

34. Більш того, Конвенція не встановлює норми про докази як такі. Відтак, Суд не може, в принципі, виключати, що докази, отримані з порушеннями національного законодавства, можуть бути прийняті до розгляду. Національний суд має оцінити представлені йому докази і вагомість будь-яких доказів, які сторона хоче долучити до справи. Однак, Суд має пересвідчитися, чи провадження в цілому, включаючи спосіб збирання доказів, було справедливим, як того вимагає п. 1 статті 6 (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Шенк проти Швейцарії» (Schenk