Читати книгу - "Лабіринт біля моря"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Це мальовнича, аж до меж театральності, архітектура, яка радше нагадує нагромадження декорацій до якоїсь великої опери, ніж королівську оселю, величний трон із брил, споруду, покликану випромінювати серйозність і силу. Це загальне враження настільки нездоланне й нав’язливе, що змушує задуматися про його джерела й причини.
Насамперед, уже сам матеріал, використаний для будови, є легким, крихким, з нього неможливо спорудити гігантські конструкції. Тут немає й сліду циклопічних мурів, характерних для мікенських споруд. Стіни з дрібного каменю, пов’язаного розчином, тонкі, дерев’яні колони, а фрески перетворюють суворі площини в барвисті завіси.
Проте ні ґатунок будівельного матеріалу, ні наявність малярства не пояснюють усього. Гадаю, що те враження театральності зумовлене мистецькими принципами мінойських зодчих, їхньою естетикою. Цим пояснюється багаторівневість, мінливість просторових ритмів, значна кількість сходів, шахтових отворів, крізь які проникало світло, і дивовижна перспектива. Словом, це рухлива, примхлива архітектура, що кепкує собі з монументальності. Додаймо до цього небувалий комфорт, ванні приміщення, систему підведення води, яку годі шукати в італійських чи французьких замках через три тисячі років. Так і хочеться сказати, що то не місце могутньої влади й злочинів, а невинних інтриг і залицянь.
Таким є враження, і багато сторінок написані на честь цієї першої європейської цивілізації, яка начебто була пересичена щастям, миром і радістю. Але ми, діти скептицизму, надто багато знаємо про брехню мистецтва, яке лакує дійсність, щоб нашу чуйність могли приспати фрески з дельфінами, квіти й по-людськи усміхнуті богині.
Втім, дивує, що визначальним для величі критського мистецтва є не архітектура, фрески (попри навіть невдалі реконструкції) чи скульптура, точніше брак монументальної скульптури, а невеличкі фігурки з фаянсу й теракоти, засліплююча кераміка, огранені напівдорогоцінні камені, печатки й біжутерія, наче на острові Міноса життя було забавою, дещо мілкою, поверховою, безтурботною, позбавленою екстазу, пристрасті й страждань грою.
Знавець критського світу, англійський учений Мозес І. Фінлі пише: «Тут маємо якийсь парадокс: коли йшлося про мобілізацію людей і матеріалів, будівничі палацу працювали на широку ногу, у той час, коли все решту було дрібномасштабним, як у матеріальному, так і в емоційному сенсі. Схоже, що ні релігія, ні королівська влада не вимагали нічого іншого. Виникає також враження, що від початку середнього періоду життя було, якщо йдеться про інституції та ідеологію, стабільним, що воно віднайшло рівновагу, яка не похитнулась упродовж 500 чи 600 років. Літа ці були під кожним оглядом роками безпеки, додаймо: безпеки пасивної, і ніщо не спонукало до змін чи бунтів. Тими часами датується значне вдосконалення техніки, зростає кількість населення, постійно розширюють палаци, але все це відбувалося — так би мовити — по горизонталі.
І раптом сталася велика природна катастрофа близько 1400 року до Р.Х. — і мало не за один день палаци всього Криту перетворилися на руїни, і то назавжди. Ми нічого не знаємо про подробиці тієї катастрофи; таблички з лінеарним письмом В, які походять власне з тих часів, нічого про це не кажуть. Проте руїни є достатнім і незаперечним доказом: ніхто вже не подужав мобілізувати цей малий народ і правити ним так, як змогли давні королі впродовж довгих 600 років».
Найвідоміша грецька легенда, пов’язана з Критом, — це оповідь про Мінотавра. Нагадаймо її коротко. Могутній король Мінос отримав у подарунок від Посейдона прекрасного бика. Легковажна дружина Міноса спокусила бика. Від цього зв’язку народився Мінотавр, потвора з головою тварини й людським тілом. Щоб приховати свою ганьбу, король Криту наказав Дедалові збудувати лабіринт. Кожні дев’ять, років афіняни, які перебували в ті часи під владою Криту, складали жертву з семи дівчат і семи хлопців із найкращим родин. І Мінотавр смачно поїдав афінську молодь.
Тезей, син афінського короля, був висланий із тією похмурою даниною. Прибувши на Крит, він спокусив дочку Міноса Аріадну. За допомогою подарованого нею клубка він вдерся до лабіринту й убив Мінотавра, після чого разом із Аріадною — не переслідуваний Міносом — відплив до рідного міста.
Легенду про Тезея можна інтерпретувати по-різному, як і всі легенди, що поєднують у собі народні оповідки з релігійним міфом. Її герой уособлює типово грецький захват спритністю — чи розумом, які тріумфують над темними силами, перемогу раціонального ладу над хаосом. Дехто вбачає в цій оповіді трансформацію історичних фактів, а саме процесу визволення Афін від критського панування. У такій інтерпретації Тезей виростає до ролі визволителя, політичного героя, керманича афінського повстання, котрий визволяє свій край від чужинського ярма.
Ця легенда — грецька, антикритська, і як усе, що є лиш анти — кривдна. Прецінь Мінос навіть у еллінській традиції був символом справедливості, а не жорстокості, і після смерті боги зробили його одним із суддів у похмурій країні Гадесу.
У критській іконографії немає зображення Мінотавра, натомість бик — всюдисущий, але він ніколи не зображений як зловісна потвора, навпаки, радше як жертва (на славетному саркофагу з Агія Тріада), чи тварина, яка бере участь у забавах, ігрищах і святах (фреска в кноському палаці з безкровною тавромахією).
Грецьке мистецтво також не зображує Мінотавра у відразливій чи збуджуючій страх і жах постаті. Добре пам’ятаю чудову чорнофігурну амфору в аттичному стилі, де зображена нерівна боротьба Тезея зі звіром: легка перемога людини. Мінотавр стоїть навколішки. Тезей обіймає лівою рукою, жестом борця, шию противника, а правою встромляє йому в шию короткий меч. Мінотавр прекрасний і беззахисний. У нього зграбне тіло юнака з головою бика. З його шиї на землю стікає струмінь крові.
Бідний Мінотавр! Від раннього дитинства я більше співчував йому, ніж Тезеєві, Дедалові чи іншим спритникам. Коли батько вперше розповів мені цю казку, я відчув болісний спазм у серці й співчуття до напівтварини-напівлюдини, обплутаної лабіринтом і чужою собі людською історією, сповненою підступів і сокир.
Причиною для цього, мабуть, став Мацюсь, мій приватний Мінотавр, який мешкав під сходами, що вели до пивниці, і якому я складав пожертви з ласощів, пожертви моєї вгамованої пристрасті до солодкого — шоколадки й цукерки, невідпорні, як процесії та калатання у дзвони. Задля нього я мусив подолати суворе батьківське табу, заборону водилися з тваринами
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Лабіринт біля моря», після закриття браузера.