Читати книгу - "Слово після страти"

цих бункерів маневровий паровоз підкочував великі металеві пульмани, і якби в'язневі вдалося разом із потоком вугілля непомітно опинитися у вагоні, у нього був би вірний шанс покинути не лише шахту, але й місто.

Складність втечі полягала в тому, що було майже неможливо пройти непоміченим відстань од кліті до бункера. В надшахтній будівлі постійно були німці. В галереї, куди пробирався Кравчук, чергував майстер. Його треба було вбити, а труп десь сховати. Та якби втікачеві і пощастило це зробити, попереду його чекало найважче: бункери розміщувалися вздовж залізниці на висоті кількох метрів від борту вагона. Стрибнути з такої висоти на дно пульмана, скоцюрбитись і чекати, поки на тебе обрущиться багатотонна лавина антрациту, було рівнозначно самогубству. Та Кравчук обрав саме цей шлях, але сталося непередбачене: в галереї віч-на-віч зіткнувся з майстром. Вони зчепилися. У німця в руках був важкий гайковий ключ. В'язень ішов на нього голіруч. Сили були надто нерівні, і в'язень номер 1723 упав, оглушений гайковим ключем…

Вночі я довго не міг заснути. Поруч зі мною на дощатих нарах, де звичайно спав дядько Петро, нікого не було. Я заплющував очі і чув знайомий шепіт: «… смерть мені не страшна. Сил немає, здоров'я в мене підірване». Чому ж він приховав од мене, що готується до втечі? Може, вважав мене ненадійним напарником? Чи хотів уберегти від небезпеки? А може, це був акт відчаю?

Невдача Петра Кравчука і його мученицька смерть, нові строгості контролю, нагляду і перевірок, введені адміністрацією шахти, ускладнили виконання плану, який ми в цей час виношували із Стасиком. Разом із тим у мене міцніла впевненість, що після невдачі, яка спіткала Кравчука, після «науки» Кінь не сподівається на ще відчайдушнішу спробу втечі.

Продумуючи різні варіанти втечі, намагаючись зважити всі «за» і «проти», я переконався, що успіх операції цілком залежатиме од Стасика, що йому, звичайно, значно легше було б утекти без мене, самому. Що ж, я заздалегідь примирився з цим. Я не повинен бути тягарем для Стасика і ускладнювати йому задумане. Хоч би як було важко розлучатися з таким вірним товаришем, та хай уже краще один із нас залишиться в неволі, ніж обидва.

Минув ще один день. Ми знову зустрілися на п'ятому горизонті, в «залі чекання»; скоса глянувши на похмурого Нагеля, Стасик змовницьки потис мені руку і пошепки сказав:

— Про справи потім, після зміни. Потерпи…

Мовчки дійшли до забою проходки, де після випалу громадилися величезні брили породи, перемішані з вугіллям. За першу половину зміни ми не обмовилися й словечком, а під час обідньої перерви, підсовуючи мені шматок сиру, Стасик вимовив лише чотири слова:

— Їж, малюк, набирайся сил.

І знову довге, обопільне, гнітюче мовчання, сповнене важкого і болісного чекання. Як відомо, хвилини тяжких переживань завжди тягнуться дуже довго, а відтак стають виснажливими і тривожними. Настрій кепський, а до кінця зміни треба мучитися довгі-довгі, майже безконечні години. Що й казати, це був дуже важкий для мене день, однак я взяв себе в руки й мовчки працював, неначе безголосий робот. Стасик теж якось незвичайно зосередився, замкнувшись в собі і обдумуючи ситуацію, що склалась. Навіть тупоголовий Нагель помітив дивну мовчазність завжди веселого поляка і, мабуть, розцінив це по-своєму, вирішивши, що ми зі Стасиком посварилися. Але оскільки ми обидва працювали нормально, Нагель нас не чіпав і не прискіпувався, а це нас якраз і влаштовувало.

Нарешті зміна закінчилася, і Нагель поквапився до ствола. Ми залишилися удвох і могли розмовляти без опаски. Однак Стасик не вірив тиші і безлюдності штреку. Ще недавно безпечний і байдужий до своєї власної долі, мій друг став зібраний і обережний.

Він зробив мені знак, і я пішов слідом за ним до нижнього штреку, затопленого водою. Тут починалися перекриті завалами, мертві лабіринти шахти. Присвітивши лампою, Стасик вибрав сухе місце, і ми присіли на м'який осип породи.

— Давай обміркуємо, Владеку, становище. Ти знаєш, що після невдалої втечі Кравчука режим для радянців на шахті став ще суворіший. Через це, перш ніж наважитися тікати, треба добре вивчити обстановку.

Стасик розповів, що він перед початком кожної зміни кілька хвилин проводив біля стенда з оголошеннями і наказами. Там у цей час завжди товпилися німецькі шахтарі, і в їх натовпі можна було почути різні новини. Найнеприємнішою для німців новиною був наказ про скасування вихідного дня. Цей наказ порушував давню традицію: досі хоч би як ускладнювалися справи на фронті, а свій вихідний добропорядні німці віддавали сім'ї і церкві. Та зараз шахта хронічно не виконувала план, а фронт вимагав мобілізації усіх резервів промисловості, зокрема вимагав вугілля.

— Німці подейкують, — розповідав Стасик, — нібито минулої ночі пан Гоппе виїхав до Берліна на виклик самого Гітлера. Як ти гадаєш, навіщо біснуватому психопату знадобилося це старе луб'я Гоппе? Я гадаю, що для нового балагана. Фоторепортери будуть, звичайно, напоготові, а фюрер обніме старого бевзя і виголосить при цьому чергову брехню, на зразок того, що він вирівнює лінію фронту і відводить свої війська на заздалегідь підготовлені позиції, щоб потім напевне перемогти росіян.

Стасик озирнувся довкола і, ще ближче присунувшись до мене, палко заговорив:

— Та річ не в Гоппе. Я продумав план втечі. Він полягає ось у чому: мені доведеться обнишпорити місто й дістати для тебе пристойний одяг і взуття. Потрібен костюм, черевики, краватка, шкарпетки і навіть капелюх. Усе це я дістану, поступово перенесу в роздягальню і сховаю у своїй шухляді. Потім роздобуду для тебе аусвайс, такий, як у місцевих поляків. Ти знаєш, що всі в'язні з Радянського Союзу стрижені під машинку, а полякам дозволено носити чуби. Отже, є небезпека, що ти не зможеш пройти із душової в нашу роздягальню. Воно й відстань мізерна, усього якихось двадцять кроків, та саме тут веркшютці можуть помітити твою стрижену голову. Але я й це передбачив: дістану тобі перуку.

— Де ж ти її візьмеш? — здивувався я.