Читати книгу - "Ловці манекенів. Про що розмовляють закохані"

саме повернеться з уроків. Зустрічатися з нею в школі не хотіли, щоб ні вчителі, ні учні не подумали поганого про дівчину.

Йому кортіло пройтися пішки до відділу: весняний ранок, трохи прохолодний, прозоро-світлий, наче кришталь, бадьорив, настроював на гарний настрій, відволікав од невеселих роздумів. Одначе Євген заспішив — сів у трамвай, щоб заощадити півгодини. Змигнуло двадцять хвилин — і вже центр міста. А за кілька хвилин Тополюк ступив у фойє відділу.

— Товаришу капітан, це ви займаєтесь нещасним випадком на проспекті Миру? — запитав його, визирнувши у віконце, черговий старший лейтенант.

— Я. А що? — зупинився біля перегородки.

— До вас відвідувачка. Он, — кивнув черговий.

Він озирнувся — біля вікна стояла дівчина у коричневому платті з сірим гіпюровим комірцем, мідноволоса, в окулярах. Кишені її чорного фартушка і рукава сукні оздоблені білими смужками. На підвіконні — коричнева сумка. Дівчина відразу когось йому нагадала… О, Римма Полякова! Її сірі очі, збільшені скельцями, напружено дивилися на Тополюка. А вона симпатична: пишне волосся спадало на плечі, ніжний, трохи видовжений овал обличчя, невеликий рівний ніс, повні губи, струнка, зграбна фігура.

— Ви до мене? — запитав Євген, роблячи крок до дівчини.

— Я… Римма Полякова, прийшла все розповісти, — дівчина зчепила пальці від хвилювання, й у неї зрадливо засіпалися губи. — Він через мене… Я не хотіла…

— Заспокойтеся, Риммо, — лагідно сказав капітан, беручи її сумку. — Ходімо зі мною. Я — оперуповноважений Тополюк Євген Матвійович, розслідую нещасний випадок.

Бракувало їй розплакатись у фойє. Чи сама вирішила прийти, чи хтось напоумив? Напевне, сусідка — привітна Ольга Кирилівна, повідомила. Молодець Римма, наважилась. А вони збиралися завітати до неї, поговорити. Добре, коли свідки приходять самі, розуміючи свій громадянський обов’язок.

Римма, ступаючи поруч, переривчасто, важко зітхала, гамуючи плач. Євген скоса зиркнув на дівчину — лице бліде, під очима темні півкола. Не спала. Звичайно, після жахливої події сон її не брав. А коли ще призналася батькам або їм сказали жінки, до кого приходив той хлопець, — наслухалась докорів…

Тополюк торкнув двері кабінету — замкнуті. Отже, його колеги — Олега Даревича — не було, мабуть, сидів у засідці на Клешню, який позавчора пограбував таксиста. Жестом запросив дівчину до кімнати, показав на стілець біля стола.

— Прошу.

Сів напроти неї, крадькома глипнув на годинник — 8.30. Добре, що поспішив, як відчував. А могла б не дочекатися його Полякова. Хм, не пішла до школи. З чим завітала? Чи допоможе слідству?

— Він через мене… — приречено, з болем знову повторила Римма. — Через мене… — і, затуливши обличчя долонями, глухо мовила: — Бо я не хотіла… — не стримавшись, схлипнула і заплакала: викотились з-під долонь сльози, закрапали на комірець.

Євген підвівся, налив у склянку води, поставив біля Полякової.

— Випийте, і вам зробиться легше, — співчутливо порадив.

Йому було шкода дівчини. В чому звинувачувала себе? У смерті Віталія? «Через мене…» Чого «не хотіла»? Тополюк не поспішав розпочинати розмову, чекав, поки вгамується. Підійшов до вікна, щоб не бентежити її. Навпроти, в торговельних залах універмагу, метушилися продавці в бежевих халатах — готувалися до роботи: розкладали товар по полицях, чіпляли на вішалки, розвозили по секціях у візках…

У шибці побачив: Римма спрагло, здригаючись, випила воду, зняла окуляри, повільно витерла їх хусткою, схлипнула, підперла скроню кулачком й відчуженим поглядом втупилась у стіну… А час збігає… Минуло п’ять хвилин її заціпеніння. Євген знав: деякі люди після збудження, потрясіння наче ціпеніли, заклякали в одній позі. Одначе не міг чекати, поки Полякова заспокоїться.

— Риммо, ви мене чуєте? — звернувся до дівчини.

Вона кивнула.

— Вас послали батьки?

— Ні, я сама. Я була вдома, коли ви до Ольги Кирилівни… Чула з коридора… — безвиразно, мовби автомат, відповіла.

— Чому ж нам не відчинили?

— Мені було… дуже погано. Я вчилася з Віталієм з першого класу. Він… він… — Римма затнулась і сором’язливо відвернулася.

У Євгена багато до неї запитань, але відчував — не слід квапитись. Бачив: дівчина сама все розповість, бо важко їй і кортить перед кимось відкрити душу, висповідатись. Він опустився на стілець. Намагався не дивитися на Римму, щоб не тривожилась. Хай оговтається, заспокоїться, збереться на думці, а тоді вже він і попросить розповісти докладніше про Шейченка, про стосунки між ними. І ті кілька хвилин мовчання, доки вона заговорила, видалися нескінченними.

— Віталій переслідував мене, — нарешті мовила Римма, не підводячи голови, крутячи в руках окуляри. — Хотів зі мною дружити, а я ні.

— Пробачте, чому?

— Він… він жорстокий. Якось я пішла на змагання і бачила його поєдинок. Суперник виявився слабкішим за Віталія, а він продемонстрував на ньому всі прийоми.

— У спорті це трапляється — набирають очки, — пояснив їй Тополюк.

— Але ж він переміг його під кінець «чисто», — заперечила дівчина. — Жорстокий: кинув того хлопця сторч головою. Потім лікар обмацував йому шийні хребці.

— Дзюдо — жорстка боротьба, — зауважив Євген. — А відколи Віталій почав переслідувати вас?

— З Восьмого березня. У нас був шкільний «вогник», і він запрошував мене на танці, провів додому, говорив про тренування, про свої виступи на республіканських змаганнях, про музику. Боже, про одне й те ж торочив, торочив… Нудь. Прощаючись, бовкнув: «Від сьогодні — ми дружимо». Я гукнула «ні!» і вбігла у під’їзд, — Римма начепила окуляри й відразу посуворішала.

— І часто Шейченко сидів на підвіконні?

— Часто. Віддасть «дипломата» своїм ад’ютантам — і до мого будинку, раніше за мене. Іду — вже сидить. Лякав, що стрибне, коли не погоджуся, — дівчина заплющилась і з відчаєм похитала головою. — Що я пережила… Одного разу, тільки ступила на ганок, чую страшний зойк і важке бухкання на дашок… Мені підломилися ноги, і я сіла, зомліла…

— Невже стрибнув? — недовірливо запитав Тополюк.

— Кинув целофанову торбину, напхану газетами і камінцями, — Римма розплющила очі, примружилась на капітана, закліпавши повіками, ніби щось згадувала.

Євген уявив, як це