Читати книгу - "Джін, або Червона калюжа на розбитій бруківці"

свої окуляри, бо хлопчик слабко тримає мою ліву руку, ну й зможу захищатися ціпком із металевим наконечником.

Та нічого страшного не сталось. Піднявшись досить крутими сходами на другий поверх, ми підійшли до приміщення, де, здається, проходили збори.

Перш ніж увійти, Жан попередив мене пошепки:

— Ступайте тихо. Ми прийшли останні. Не слід привертати до себе увагу.

Він обережно прочинив двері й завів мене до залу, тримаючи за руку, мов малу дитину. В приміщенні було багато людей: я відразу це збагнув, почувши тамовані звуки, — дихання, покашлювання, шерех одягу, порипування, тихе совання підошов по підлозі тощо.

Проте, я був певен, що всі ці люди не рухаються. Вони, мабуть, стояли й мимоволі переступали з ноги на ногу. Оскільки мені не було запропоновано сісти, я теж стояв. Ніхто не озивався жодним словом.

Та раптом у цій тиші відбулося те, чого я так довго сподівався. Джін була тут, у залі, — її чарівний голос пролунав за кілька кроків од мене. Я одразу відчув себе винагородженим за своє терпіння.

— Ми зібралися, — почала вона, — щоб дати деякі пояснення, що стали вже необхідними…

Я уявив її на сцені. Джін також стоїть обличчям до слухачів? Чи є перед нею стіл, як, скажімо, в класній кімнаті? Як вона вдягнена? Чи на ній, як і тоді, плащ і фетровий капелюх? А чи вона їх зняла перед початком зборів? Окуляри на ній так само темні?

Мене аж сіпало зняти окуляри, хоча ніхто не дозволяв цього; та зараз був не час, на мене могли звернути увагу люди. Я вже не кажу про саму Джін…

Отож, мусив удовольнятися тим, що мав: чарівним голосом із легким американським акцентом.

— … підпільна міжнародна організація… цілковита дискретність… велика справа всього людства…

Яка велика справа? Про що вона говорить? Я раптом усвідомив усю свою легковажність: я навіть не слухав, що каже Джін, зачарований її незвичними інтонаціями, силкуючись уявити собі обличчя й губи, які вимовляють слова! Чи вона усміхається? Чи, може, надає обличчю суворого виразу ватажка гангстерів? Тим часом я вгавив головне — зв'язок між її словами. Втішався ними, замість усвідомлювати їхній зміст. А мені ж так кортіло більше дізнатися про майбутню роботу!

Та Джін уже замовкла. Про що ж вона говорила? Я даремно намагався пригадати слова. Лишилося тільки неясне враження, що то були привітання з нагоди вступу до організації й щось про те, що головні дії — попереду. Але чому вона замовкла? І що тепер роблять інші слухачі? Ніхто навколо не ворушився, не виявляв подиву.

Я не знав, чи то від хвилювання, але відчув неприємне поколювання в правому оці, швидко закліпав, та це не допомогло. Я думав, як можна непомітно потерти око. Мою ліву руку тримав хлопчик, у правій був ціпок. Проте, я більше не міг терпіти поколювання і спробував правою рукою потерти скроню та брову.

Зігнуте руків'я ціпка заважало, я зробив невправний рух, і масивна оправа окулярів ледь-ледь ізсунулася вгору, до брови. Вузька щілина між скронею й оправою дозволяла бачити частину залу праворуч…

Я був приголомшений. Повільно поводив головою, щоб через ту вузьку щілинку оглянути бодай частину залу. І те, що побачив, тільки посилило моє величезне здивування: мені здавалося, ніби я стою перед власним зображенням, помноженим двадцятикратно чи навіть тридцятикратно.

І справді, зал був повний сліпців, можливо, вдаваних, юнаків мого віку, вбраних по-різному, хоча загалом приблизно так, як і я, в таких самих окуляpax з масивною оправою, з такими самими білими ціпками в правицях, з майже такими самими хлопчиками-поводирями, що тримали їх за руки.

Всі стояли обличчям в один бік, до сцени. Між кожною парою — сліпим і поводирем — лишався вільний простір, ніби то були однаковісінькі статуетки, що їх хтось розставив у суворо визначених клітинах.

І раптом дурне почуття ревнощів стисло мені серце: Джін зверталася не до мене! Атож, збори були досить багатолюдні. Та мене впекло, що Джін скликала сюди два чи три десятки хлопців, мало чим відмінних од мене, та й поводиться з усіма нами однаково. Можливо, навіть не вирізняє мене серед інших…

Та саме в цю хвилину Джін знову почала говорити. Вона повела свою промову без сполучного місточка, який зберіг би послідовність викладу. Та й тон у неї був такий, наче не робила перерви у виступі: просто заговорила далі з середини речення:

— … допоможуть нам не викликати підозри…

Забувши про всяку обережність і суворі правила, які раптом стали для мене нестерпними, я спробував повернути шию й задерти підборіддя так, щоб сцена потрапила до мого поля зору…

Я не відразу зміг усвідомити те, що побачив, та за мить мусив визнати очевидне: на сцені справді стояв стіл для промовця, та за ним — нікогісінько! Джін ніде не було — ні на сцені, ані деінде в залі.

Я лише бачив звичайний гучномовець, із якого лунала промова, записана на плівку не знати коли й де. Він просто стояв на столі, і я вбачив у цьому щось нахабне й непристойне. Гучномовець, мабуть, перед цим замовк унаслідок технічної неполадки, а тепер хтось відновив контакти…

Вся уявна чарівність голосу вмить зблякла. Звичайно, подальший запис виявився так само бездоганним, нагадавши мені якусь американську мелодію; плівка точно, до найтонших нюансів, відтворювала слова й тембр голосу…

Але тепер, коли Джін виявилася примарою, я втратив усякий смак до її голосу, який ще хвилину тому викликав захват. Викриття звело нанівець загадкову чарівність промови, що відразу стала банальною: з гучномовця вона лунала байдуже й безсторонньо, ніби оголошення в аеропорту. І все це такою мірою, що я без жодних труднощів чув кожне слово й розумів їхнє значення.

Безтілесний голос і далі говорив про нашу роль і обов'язки. Та він не розкривав їх