Читати книгу - "Де батько твій, Адаме?"

136
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 11 12 13 ... 23
Перейти на сторінку:
пляшку: ранкове похмілля приносить сором, бажання зав’язати, але поклик отрути сильніший. Нікому з них більше не потрібні ці смішні іграшки. Їм, більшості. Але вони зберегли іграшки для нас. Телефон працює, щоб сейфи могли зв’язатися один з одним. По телевізору регулярно йдуть два… ні, три канали, і ще щось із супутника. Щоб сейфи були в курсі останніх новин. Все це нагадує мотлох любої бабусі, який не викидають і навіть пересипають нафталіном — ось старенька загнеться, тоді й викинемо, заздалегідь поплакавши над могилою. Щиро, з почуттям.

Щось я злий сьогодні. Це погано.

Треба добрішати.

Вони всі добрі. Співчутливі. Товариські. Хай йому біс, вони навіть розмовляють в нашій присутності! Завжди. Вголос. Хоча самі не дуже-то потребують усної мови… Я чудово пам’ятаю день, коли доброта й співчутливість зробили якісний стрибок. І смерть улюбленої бабусі-сейфа зробилася удвічі зворушливою, удесятеро сумнішою, бо більшість, різко зрісши у розмірах, раптом виразно зрозуміла: «Нас-бо не торкнеться…» Точніше, торкнеться, але легенько, мимохідь. Не боляче. Безпечно. Єдино справедливий цар, Смерть перестала бути неупередженою. Для більшості вона взагалі чи не перестала — бути. Сталева коса, як і раніше гостра для небагатьох, зробилася повітряним поцілунком, усмішкою клоуна, місяцем в небі…

Вони добрі, тому що відчувають перед нами вину.

Я пам’ятаю день, коли це зачепило особисто мене. Вперше, проте з розмаху. Криві, плутані рядки біжать помережаною клітинками пустелею: повтори, невдалі звороти, суєта болю, виплюснутого гноєм із запаленої рани. Не люблю осоружні порівняння. Не люблю банальності, якою просякнутий увесь четвертий зошит — наскрізь. Цинізму не люблю. А де подітися? Довіритися паперу, беззвучно висловитися — і те було важко. Де вже тут повертатися, правити, вносити корективи…

Спалити — інша справа.

Але спершу перечитати. Щоб отримати право — спалити.

Досі пам’ятаю, перед самим пробудженням (липким, безглуздим!..) мені наснився вірш. Короткий і дивний, немов ніж під лопаткою. Ось він. Тоді я не зважився записати його. Мені здавалося, він розкриває в душі щось темне, страшне. Чуже.

Зважуюся зараз.

Спи, сестро, зранку! Я — твоя рана. Дим від багаття Шипить старанно. Спи, моя сестро! Бо я і пристрасть — Як прах в повітрі, Як блазень хитрий. Співай, кастрате! Реви, містралю! Спи, сестро — сяду На гостру палю! Світанок — спалах… Зошит четвертий

Я твердо вірю в життя по смерті.

Але я вже не така впевнена щодо життя до смерті.

Ейліс Елліс

Треба збиратися. Треба. Збиратися. Мішель ось-ось під’їде. Треба одягнутися, а перед тим — умити опухлу пику. Зачесатися. Поголитися. Часу залишилося — кіт наплакав. Треба узяти себе в руки. Чоловік ти, а чи ганчірка, хай йому біс?! «Рядовий Сич! Смір-р-рна! Рівняння на ванну кімнату! Ліве плече вперед — шаго-ом марш! Ать-два, ать-два!..» Вода з крану крижана — до болю, до судоми в пальцях, у багатостраждальних, латаних-перелатаних зубах, яких, здається, скоро залишиться менше, ніж стоїть у них пломб… Добре. Ще не зовсім добре, але вже значно краще…

Це точно, рядовий Сич! Куди вже краще!

Соромно. Бридко.

Ох, як соромно!..

Гнус самоїдства кублився липкою хмарою, жалячи на смерть, і нікуди було втекти, окрім хіба що «Ящика пандори». Але ж не станеш відсиджуватись у клубі цілодобово?! Особливо коли настав час забирати кохану дружину з пологового будинку? Спасибі Мішелю, обіцяв заїхати на машині… Без Мишка все було б стократ гірше. А так, відчуваючи за спиною дружню підтримку, можна трохи розслабитися. Постаратися хоча б для годиться задерти хвіст трубою. Ти умієш задирати хвіст, рядовий Сич?! Умієш. Професія зобов’язує. Посміхнися. Посміхайся, кому сказано! І не треба кривити губи. У тебе син народився. Син! Дружина здорова, малюк теж, ти скучив, тобі хочеться побачити їх, привезти в рідне гніздечко. Радій, ідіоте! Зараз легше виграти мільйон у лотерею…

Кирило слухняно радіє, підкоряючись внутрішньому «сержанту». До оскоми, до міді на язиці. Тепер — свіжа сорочка, краватка… Пальці машинально в’яжуть «малий Віндзорський вузол». А в дзеркалі замість фізіономії, облитої кислою рідиною радості, маячить тріщина. Витвір уяви, символ вигнання з раю. Безодня відчуження між двома смішними, наївними дурниками, що вірили в нескінченність казки. У незмінність фіналу: «Стали жити-поживати…»

Причому видно триклятий розкол лише з одного боку.

Це й дратувало найбільше.

Ванді, дізнавшись про вагітність, дозволили працювати вдома: для телепата його фізичне місцезнаходження несуттєве, а комп’ютер у Ванди тепер був свій, зв’язаний з компом Кирила в квартирну «локалку». Що ще потрібно менеджеру з авторських прав? Нічого. А що потрібно йому, Кирилу? Дружина з ранку до вечора вдома, обіди готує — тринадцять медів! Вип’є чоловік зайвого — словом не докорить. Спатоньки укладе, щоб проспався, коханий; якщо потрібно, «Алко-Зельтцер» піднесе, щоб на ранок прочумався. Будь-яке бажання з півслова, з напівпогляду, без жодного «ментика». Про таку дружину годі й мріяти. Чуйна, любляча, ласкава. А він, дурень… Навіть коли дружина присягалася-божилася, що вона вся тут — Кирило не міг їй повірити. Хоча розумом усвідомлював: не бреше, насправді любить… Огидно це: любов розумом усвідомлювати. Особливо гостро він відчував розкол, лежачи в ліжку: Ванда ластилася, шукаючи близькості, а він брехав, брехав, брехав кожним жестом, кожним рухом!

Яка вже тут «близькість»…

Вагітність виявилася цілком слушним приводом, щоб поступово звести цю болісну «близькість» нанівець. Звичайно, Ванда про все чудово здогадувалася, і він знав,

1 ... 11 12 13 ... 23
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Де батько твій, Адаме?», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Де батько твій, Адаме?"