Читати книгу - "Вкласти душу"

і я почав тонути — і встиг розпрощатися з життям. Аж тут щось із силою виштовхнуло мене на поверхню. Обернувшись, я зовсім поряд побачив зубасту пащу здоровенної акули.

Доктора пересмикнуло — настільки яскравим виявився цей спогад.

— Я, на відміну від вас, шановний Мбете, не належу до спільноти На-ро-ясо, але на акулах все ж таки трохи тямлюся… Не впізнати велику білу акулу я просто не міг! Смерть зволікала, кружляла навколо мене, час від часу підпірнуючи знизу і виштовхуючи на поверхню, коли я знову починав тонути — плаваю я чудово, але після коньяку, та ще в одязі… Кілька разів акула переверталася черевом догори, немов збираючись атакувати, і мене ще тоді вразили яскраво-сині візерунки на її шкірі. Навіть вночі їх були чудово видно, ніби вони були виведені люмінісцентною фарбою. Справді, схоже на татуювання. Дивно, — доктор Флаксман вимовив останню фразу дуже тихо, звертаючись до самого себе, — я будь-якої секунди міг піти на дно, навколо мене нарізала круги найнебезпечніша у світі акула — а я встиг помітити, якого кольору у неї черево, і навіть знайшов у собі сили здивуватися…

Мбете Лакемба мовчав і дивився на море.

Вік і доля тисли на плечі жерця, і йому коштувало великих зусиль не горбитися.

— Потім акула кілька разів зачепила мене шорстким боком, штовхаючи у певному напрямку; і коли вона в черговий раз пропливала повз мене — не знаю, що на мене найшло! — я вчепився за її спинний плавник. І тут «біла смерть» помчала з такою швидкістю, що у мене просто дух захопило! Я захлинався хвилями, що накривали мене з головою, але все-таки міг дихати: акула увесь час трималася на поверхні, наче розуміла, що мені необхідне повітря. Врешті-решт я знепритомнів… далі не пам’ятаю. Вранці мене знайшов на березі сержант Баркович.

— А дослідницьке судно, на якому я плив сюди, зникло без вісти, — помовчавши, додав доктор. — Ось, сержант передав мені радіограму.

Флаксман поплескав себе по кишенях позиченої рибальської роби і раптом скривився, наче від болю.

— Що там у вас? — майже викрикнув жрець.

— Дурниця, не хвилюйтесь. Подряпини. Чи то акула, чи то сам об камені зчесав…

— Покажіть! — голос Мбете Лакемби був настільки владним, що доктор і не пробував заперечувати. Слухняно розстібнувши робу, він показав Лакембі дивне сплетіння напівзагоєних подряпин і синців на лівому боці, яке — дивовижа! — складалося у хитромудрий узор, що нагадував…

— Я вірю вам, — просто сказав Мбете Лакемба, відвертаючись. — На вас — благодать Світлоносного. Можете вважати себе повноправним членом явуси На-ро-ясо.

— І… що тепер? — розгубився Флаксман. — Ні, я, звичайно, дуже вдячливий Н’даку-ванга за довіру («Що я кажу?!» — спалахнуло в свідомості), він врятував мені життя, але… врешті-решт, загинули люди, рибалки, і ще цей хлопець, Пол…

— На вашому місці, доктор, я б турбувався не за мертвих, а за тих, хто вижив, — Лакемба розумів, що не можна розповідати забагато балакучому коротунові, і в той же час не наважувався відмовити в бесіді посланцю Н’даку-ванга. Помста Світлоносного тут, на Стрім-Айленді, відбулася. І той, хто став знаряддям долі, зараз має право ставити запитання.

І одержувати відповіді.

— Чому? — здивовано звів брови іхтіолог.

— Білі Мбаті своїми галасливими іграми розбудили Світлоносного, і він залишив священну печеру під Вату-вара. Відтепер дім Н’даку-ванга — величезний. І бог знайшов призначену йому людину; свою душу серед двоногих мешканців суші.

— Пол?! — жахнувся Флаксман, оглядаючи скорботну й величну фігуру жерця. — Падре Лапланте у своїх записках згадував про те, що старі й невиліковно хворі члени явуси На-ро-ясо приходять на ритуальну скелю й кидаються у море, де їх негайно поїдають акули. Фіджійці буцімто вірять, що перероджуються в акулах, які їх пожерли… Пол пройшов обряд до кінця?!

Лакемба мовчки кивнув.

— І ви вважаєте, що тепер він — це Н’даку-ванга?

— Якби у Н’даку-ванга не було людської душі, він не став би рятувати тебе. Нехай навіть ти був потрібен йому лише як Посланець — все одно…

Флаксман гарячково згадував: свої власні питання, розповіді Ламберта, Емі й капрала, швидке зростання напруги в барі, заніміле обличчя дівчини: «…рано чи пізно Н’даку-ванга знайде вас!» — і дурну, безглузду бійку, що вилилася в трагедію. Невже все це трапилося через нього, безневинного доктора іхтіології? Невже він мимоволі виявився посланцем невідомої істоти, яка…

Коли доктор Флаксман нарешті обернувся до Лакемби, то замість обурення і невіри він сказав зовсім інше.

— Знаєте, містере Лакемба, я займаюся акулами вже двадцять років, і не я один такий, але чим далі ми просуваємося у своїх дослідженнях, тим більше розуміємо, що практично нічого не знаємо про цих дивовижних істот, яких язик не повертається назвати рибами.

Мбете Лакемба ввічливо посміхнувся. Світлоносний вибрав собі дуже балакучого Посланця. Можливо, бог вирішив випробувати терпіння свого жерця? Що ж, він буде терплячим.

— …Адже деякі види акул налічують по сто п’ятдесят — двісті мільйонів років! І за цей час вони практично не змінилися. Немовби хтось зупинив їхню еволюцію, повернувши якийсь природний вимикач! Знаєте, шановний Мбете, — доктор довірливо присунувся до жерця, — у мене й у мого колеги, доктора Синсерлі з Массачусетського університету, є з цього приводу своя гіпотеза. А що, як еволюція акул була селекцією? Що, як для якоїсь нелюдської працивилизації акули були приблизно тим же, чим для нас є собаки? Штучно виведені породи сторожів, шукачів, гончаків… Потім господарі зникли, селекція припинилася, і здичавілі пси мільйони років шугають морськими просторами у пошуках владарів, які згинули? Ви, «Ті що керують акулами», випадково (або — не випадково?) відкрили пару десятків команд, підпорядкування яким закладене в акулячому генотипі, і навчилися частково керувати «вовками моря» — але більшість акул як і раніше самотні, вони дотепер шукають своїх господарів, як і мільйони років тому! А Н’даку-ванга… вибачте, якщо це святотатство, але ваш Світлоносний — це ватажок зграї!

Старий жрець довго мовчав.

— Ти жив серед нас, — нарешті заговорив Лакемба, спостерігаючи за тим, як його матінка поволі підіймається на горб. — Ти мав чути.