Читати книгу - "Векша"

А коли Яна, віднісши, поверталася додому, видно, напав на неї з своїми друзяками.

Знадвору почувся гамір, били у ворота.

— Гаси світло! — наказав стрільник жоні. — А ви біжіть у сінник, зарийтесь там…

Векша пробрав у сіні неглибокий сховок, заліз до нього з Яною, ще й зверху прикидався.

Сиділи тихо, вслухаючись у грюкіт на подвір’ї, сердиту чужу мову, розгублений голос господаря.

Яна злякано тулилася до Векші, тремтячи, немов лист на дереві. Векша, не наважуючись пригорнути дівчину до себе, наче маленькій дитині, гладив їй пахуче волосся. Яна трохи заспокоїлась. Векші ж було чомусь зовсім не страшно.

Та ось гамір на дворі вщух. Згодом рипнули двері в сіннику.

— Виходьте… — мовив Янин отець.

В хижі знову горіла скіпка, віконце було завішене, мати поралась біля столу, готуючи вечерю.

— Сказати тобі спасибі, — мовив по хвилі стрільник, безсило опустишись на лаву, — так замало. Сином рідним хотів би назвати, так свої отець, матінка в тебе, мабуть, є. Хто ти?

Довідавшись, що Векша нетутешній, а найнявся у веслярі до Куделі, стрільник сумно похитав головою:

— Небезпечну ж ти вибрав собі, молодче, мандрівку, бодай би її ніколи не знати! — і розповів, що торік його син також поплив з гостями у Греччину, але звідти не повернувся — втонув у морі під час бурі.

— Лихо змусило, господарю, — сказав Векша, затаївши чи не найголовнішу причину свого вибору — бажання світу побачити, і ніяково поглянув на Яну.

Зустрівся з її очима й не зміг дивитися в них — так вони притягали його.

— Чим же віддячити тобі за послугу? Дам усе, нічого не пошкодую.

— Хіба годиться, господарю, користь з послуги робити?..

— У тебе кров! — скрикнула нараз дівчина.

— Де? — оглянув себе Векша. Правий рукав сорочки був закривавлений. — А, пусте. Це варяг дряпнув. Присохне.

Одначе Яна знайшла білий шмат домотканого полотна, вирвала у дворі листок подорожника і перев’язала йому рану. Дістала із скрині чисту вишивану сорочку.

— Переодягни.

Векша почав було відмовлятися, але вона з таким благанням і ніжністю дивилася на нього, що він згодився. Соромлячись при ній переодягтися, вийшов у сіни.

Після вечері господиня послала для Векші постіль у хижі. Але він не схотів там лягати. Забажав ночувати в сіннику. Про те, щоб піти зараз до гостя, не зважився навіть сказати, бачив — однаково не пустять.

Довго лежав нерухомо на м’якому запашному сіні, вдивляючись крізь дірявий дах у тьмяне небо, на якому блимали яскраві зорі.

Розбудив Векшу гомін на подвір’ї. Схопив вила й причаївся за дверима. Вчувши, що голоси знайомі, поставив вила на місце й вийшов.

— Він? — показав господар Путяті.

— Він, він! — зрадів той. — А ми вже чого тільки не передумали. З самого досвіта тебе розшукую.

— Гість гнівається, мабуть? — спитав Векша.

— Нічого, погнівається та й перестане, — махнув рукою Путята. — В похід уже лаштуємось.

— Спасибі, господарю, за гостинність, — вклонився Векша, ступаючи до воріт.

— Е ні! — загородив той дорогу. — Так не пущу. Ходімо до столу. Перед гостем я уже в одвіті буду.

Путята, охочий на ласий шматочок, штовхнув Векшу під бік кулаком — згоджуйся, мовляв! Векша блимнув сердито на нього й рушив за господарем до хижі.

Яна, одягнена мов на свято, ставила з матір’ю на стіл миски.

Векша не зводив з дівчини очей. Вона також, снуючи по хижі, крадькома зиркала на нього. А як почали трапезувати і їм обом випало сидіти поруч, розчервонілися, наче не за столом, а біля жаркого вогнища були.

У Векші навіть вуха стали як печені раки.

…У гостевому дворищі застали велику метушню: рідня споряджала господаря в похід.

Заклопотаний Куделя бігав то в кліть, то в дім, до всього втручався, всіх квапив.

Побачивши Векшу й Путяту, гримнув сердито:

— Ну й помічники!.. Тут потом обливаєшся, а ви… Тепер до самої півночі збиратимемось. І де тебе ото тільки носило? — звернувся до Векші.

Замість нього про все розповів Путята. Гість похитав головою, мовив докірливо:

— Ти, молодче, за лихом не ганяйся, воно тебе й само знайде. Втям-куй собі: город — це не пуща і не весь дика древлянська.

Векша змовчав і взявся з Путятою допомагати Куделиній родині.

Даремно гість ото сердився, гарячкував. У дорогу зібралися швидко, за півдня. Хутро, пересипане терпкою полиновою потертю, було в мішках: немудрий дорожній харч — пшоно, крупа, сіль, сало й сухарі — в торбинах; теплий одяг, що служитиме в мандрівці й за постіль, невеличка рибальська сітка, казанок, ложки, корчага для води — зв’язані в окремий вузол.

По обіді навідалась Я на з отцем. Стрільник просив Куделю не гніватися на Векшу за вчорашнє.

Отець пішов, а Яна лишилася. Розповідала гостевій жоні, як усе сталося, і раз по раз скидала очима на Векшу, що укладав з Путятою й Куделею поклажу на волокушу.

Впоравшись із роботою, яку йому загадав гість, Векша зголосився провести дівчину додому. Вийшли з двору й самі того не помітили, що замість тихого хідника, де жила Яна, опинилися аж біля Олегової могили, де спочивав під великим курганом колишній грізний київський князь.

Насипаний курган уже поріс травою й чагарниками. Лиш самий верх його, куди в’юнилася протоптана стежка, чорнів — там щовесни, в день поминок пращурів, палили вогнище, справляли по Олегові тризну.

— Це правда, що князь помер од укусу гадюки? — запитав Яну.