Читати книгу - "Тайники розкриваються вночі"

й такі, що підлещувалися, намагаючись «розколоти»; попадалися й ті, що не приховували своєї ненависті. Останніх Жуков найбільше поважав би, якби взагалі міг кого-небудь поважати.

Але підполковник Вовченко до жодної із згаданих категорій не належав. Тому валютник трохи губився, розмовляючи із цим спокійним, нібито по-справжньому щирим чоловіком, який часом таки проймав його своїми словами і пильним поглядом примружених очей…

А сьогодні підполковник украй здивував його, зовсім нібито не дбаючи про зізнання, заради якого, на думку Жукова, приїхав до в'язниці, розмовляючи на загальні теми, — розкіш, яку може дозволити собі оперативник під час першої, а не останньої зустрічі.

Може, він уже зрозумів марність своїх спроб? Або ж тут якась нерозгадана хитрість?

— Гадаєте, нам, оперативникам, дуже приємно морочитися з вами? — наче відповідаючи на думки Жукова, промовив підполковник. — Відмикати вас, розколювати, як ви висловлюєтесь, шукати ключиків… З огидою дивишся на купу грошей чи інших цінностей та їхнього «хазяїна» — брудного чоловіка, який про людське око бідував, у всьому відмовляв собі, носив засмальцовану ватянку, подерті черевики, ховався від денного світла. Підпільний мільйонер! Подумати тільки, яке тяжке життя він собі створив! Навіть коли ніколи не впіймався і, померши, покинув хтозна-кому свої скарби! Певно, й ви зустрічали таких, — звернувся прямо до Жукова підполковник. — Нащо йому були ці мільйони?! Тільки зажерливість, дика, невгамовна пристрасть до наживи палили його серце… По-моєму, це — хвороба, ще не визначена медициною. Правда, є серед цих ділків і головаті, і вельми хитромудрі… Але, зрештою, виявляється, що всі вони — заплішені, дурні… Дивишся на такого, і разом з огидою виникає до нього й жаль: нащо занапастив себе своїми ж руками, ради чого втратив людську подобу? Ви, Жуков, це розумієте… Вас штовхнула на слизький шлях не хвороба зажерливості, а щось інше. Я іще не знаю, що саме…

Валютник, який напружено слухав, звів на Вовченка тернові очі.

Дивився тепер якось знайомо: серйозно і вдумливо.

— От у цьому й ключик до вас, — говорив далі підполковник. — Він іще не в моїх руках, у ваших, але я вже здогадуюсь, який він, і це моя, вірніше, наша з вами перемога.

Вовченко сів на табуретку.

— Шкода, що мало часу в мене, — щиро зітхнув він. — Ви, Жуков, гадаєте, ніби міліція ваш ворог. Можливо, колись зрозумієте, що завдання оперативника не в тому, щоб посадити людину за грати. Щодо вас, як бачите, це не дуже складно… Мені хотілося повернути вас до справжнього життя. Але кінець кінцем воля ваша. — Вовченко глянув на свій годинник. — Тоді сьогодні — останнє запитання.

Жуков насторожився, ніби відчув, що починається та справжня розмова, заради якої підполковник приїхав.

— Скажіть, де ви відбували покарання у сорок шостому?

— Ви це знаєте?

— У тій колонії разом з вами відбував покарання ще один Жуков. Теж Іван Петрович. Чи не так?

Валютник змінився на лиці. Але відразу взяв себе в руки й удавано байдуже сказав:

— Не пам'ятаю. Колонія була велика, стільки людей перед очима пройшло… Та й як мені знати прізвища всіх, хто сидів. На світі тисячі Жукових, і, можливо, цілий десяток їх гнив у колоніях.

— Але такий збіг, — усміхнувся Вовченко. Він уже відчував, що йде правильним шляхом. — Де ви народилися?

— На Тамбовщині.

— Село Овражноє?

— Так.

— І ваш тезко теж звідти. Може, це ваш родич?

Жуков мовчав.

— Не родич, значить? А все ж таки як ви могли не знати його? Два роки разом, в одному бараці…

— А може, там не два Жукови, а тільки я був. Це ви щось плутаєте, громадянине начальник.

— Можливо, — мирно погодився Вовченко, відчувши, що цими словами в'язень сам підтверджує ще неясну версію, яка поступово зароджувалася в нього, і ніби дає йому в руки козирі.

— Значить, домовилися: був тільки один Жуков — Іван Петрович. А другий — це міф, вигадка. Хто ж його вигадав? Не знаєте?

— Громадянине начальник, — підхопився Жуков. Губи його тремтіли. — Чого ви хочете від мене?

— Сідайте, Жуков, — наказав Вовченко. — І не робіть істерик. На мене це не впливає.

Не кваплячись, підполковник закурив. В'язень стежив за ним злим поглядом.

— Річ у тому, — повільно промовив Вовченко, — що мені доводилося зустрічатися із тим, другим, Жуковим. Не знаю — міфічним, вигаданим або таки справжнім… Ще раз, востаннє, раджу довіритися мені і все розповісти про себе, зокрема і про ваші зв'язки… Я хочу допомогти вам, Жуков…

В'язень мовчав.

— Ну, як, Іване Петровичу?

Крізь відчинені двері у коридор долітали розмірені кроки вартового.

Старого валютника, здавалось, грець побив.

— Значить, так і будемо гратися в мовчанку? Валютник не відповідав.

— Тоді прощавайте, — підвівся Вовченко. — Вірніше, до побачення в недалекому майбутньому.

Він гукнув вартового.

Поки прийшли за Жуковим, підполковник стояв, обіпершись на одвірок, мовчки розглядав підопічного. Той і не поворухнувся. Коли за ним прийшли, не чекаючи наказу, підвівся і попрямував у коридор, навіть не глянувши на Вовченка…

Через кілька хвилин підполковник залишив в'язницю. Жадібно, на повні груди, вдихаючи свіжо повітря, він попрямував до тролейбусної зупинки.

Вовченко був задоволений сьогоднішньою розмовою. Перед його очима ще ніби стояв спочатку іронічний і байдужий, потім знічений і знесамовитілий Жуков.

Здається, він не помилився, шукаючи ахіллесову п'яту цього старого валютника. Але завтра доведеться передати справу слідчому прокуратури. Розповісти йому про свої сумніви, здогади, підозри? Ні. Адже поки що в нього нічого конкретного нема. Слідчий тільки впиже плечима. Або й зіпсує його задум. Ні, не буде він нікого стороннього вплутувати, поки не розбереться сам.

Розмова в ресторані

Того ж дня, коли відбулася нарада у відділі, Дроздов мовчки передав Юрієві папку із написом «Справа