Читати книгу - "Оріноко"

цілковитий спокій, щиро потішаючись халепою, в яку я вскочив, і навіть не думаючи допомогти мені. А у третього — Вагури, аж очі іскрилися від задоволення. Він захихикав, шепочучи мені на вухо, звичайно, як і завжди, по-англійськи:

— Наздогнали тебе, Яне! Будеш тепер Білий Ягуар у чоботях!

Пригадав, насмішник, що Білим Ягуаром раніше прозвала мене Лясана.

З усієї групи тільки Арасибо становив виняток. Він усе ще нерухомо стояв біля чобіт і проникливо дивився на мене. Він ловив кожне моє слово, намагався зустрітися з поглядом моїх очей, зрозуміти кожну мою думку. Його незвичайне обличчя аж вкрилося зморшками від напруження. Чого хотів від мене Арасибо? Скільки пожадливості було в його погляді! І раптом мені стало все зрозумілим.

Хитро посміхаючись, я звернувся до вождя:

— Отже, ти кажеш, що це мої чоботи?

— Твої, Яне! — відповів поспішно Манаурі. — Твої.

— Гаразд.

Я взяв із землі чоботи і простягнув їх Арасибо.

— Візьми! Я дарую їх тобі!

Вождь спочатку хотів образитися і розгніватись, але Вагура, Арнак і Лясана засміялися, а за ними і я, Арасибо ж спритно, як мавпа, схопивши чоботи, почав взувати їх. Словом, вождеві не залишалося нічого іншого, як посміятися разом з нами, а всю попередню розмову обернути на жарт.

Коли товариство дещо заспокоїлося, Манаурі сказав:

— Добре, Яне, на цей раз поступаюсь. Але ти повинен мені дати дві обіцянки, обидві для твого ж власного добра.

— Якщо для мого добра, я згоден! Які саме обіцянки?

— Дивитися під ноги і берегтися змій. А друге — теж важливе: коли ми прибудемо до нашого села, ти одягнеш мундир іспанського капітана, який у нас є, і чоботи.

— Ми візьмемо цей мундир з собою? — захвилювався я.

— Так, візьмемо.

— Добре, вберуся, та тільки тоді, коли ми входитимемо в село.

— Цього досить буде. Але ти одягатимеш цей мундир кожного разу, коли нас відвідуватимуть вожді інших родів і племен.

Щоб бути в добрій згоді і сприяти широким задумам вождя на майбутнє, я погодився й на це. Іспанські чоботи були великі на Арасибо, але він не звертав на це уваги, бо йому, напевно, було зручно ходити в них. Та постало питання, що робити з калікою? Арасибо запевняв усіх, що кульгавість не перешкоджає йому швидко ходити, і наполегливо просив не залишати його. Індійці хитали на це головами, боячись клопотів під час походу. Вони натякали, щоб Арасибо тимчасово залишився під Горою Шулік, а на південь повернувся б лише разом з воїнами, які прийдуть сюди за рештою майна.

Коли Арасибо це почув, дикий відчай перекосив його обличчя, а в зіницях запалали вогники ненависті, а може, й божевілля.

— Кривда! — хрипів він, неспроможний вимовити й слова. — Кривда!

Індієць був страшенно схвильований. Я зрозумів, що треба втрутитись і захистити каліку.

— Манаурі! — голосно сказав я, щоб перекричати всіх. — Це необхідно, щоб Арасибо залишився стерегти наше майно?

— Було б корисно, якби він залишився, — відповів вождь.

— Але чи справді це необхідно?

— Необхідно? — завагався вождь під моїм гострим поглядом. — Мабуть, ні…

— Можна ж тут обійтися без нього?

— Можна.

— А ти, Арасибо! Ти певен, що цілком видужав, щоб подолати труднощі походу?

— Так, я подолаю всякі труднощі! Не впаду, не затримаю походу! — заскиглив каліка. — Нога у мене загоїлась, вона тільки трохи коротша. Але чоботи допоможуть!..

— Добре! — відповів я. — Ми візьмемо його з собою!

Це було б не по-людськи, якби ми залишили Арасибо тут.

Товариші взагалі не заперечували, бо кожен бажав каліці лише добра. Арасибо блимнув на мене спідлоба очима і дивно скривив губи, немовби дякуючи. Який він потворний, бідолаха!

Ми негайно взялися до найважливішої роботи, а саме — зайнялися кораблем. Індійці, більшість яких знали кожний куточок лагуни, затягли шхуну під самий берег, до стрімкого схилу гори. Там, біля підніжжя скелі, на відстані якихось кількох десятків кроків од води була печера. До неї ми й перенесли всі речі, які не могли забрати з собою. Назбиралася їх чимала купа. Ми затягли сюди не тільки частину зброї, яку перед цим добре змазали, але й велику кількість знаряддя, продукти з кукурудзи, сушене м'ясо (його знайшли на шхуні), а також усе обладнання з корабля. Надвечір, закінчивши роботу, ми завалили вхід до печери камінням і хмизом, щоб ніхто з чужих не міг навіть догадатися про нашу схованку.

Шхуну затягли між круті скелі, що стирчали з води в західній частині лагуни, і тут поставили її на якір у вузькій і глибокій затоці. Були певні, що в цьому гирлі, серед скалистих стін, невтаємниченому оку нелегко буде відшукати корабель. Три човни ми винесли на берег і сховали їх у кущах, поклавши днищем догори.

4
ПОРАЗКА ІСПАНЦІВ

Наступного дня, переночувавши на березі лагуни, ми зі сходом сонця бадьоро вирушили в далеку дорогу. Хоч ми взяли з собою тільки найнеобхідніші речі, але кожен ніс на плечах солідний тюк. Крім індійської зброї — луків, списів, палиць, — у нас було три мушкети, три рушниці і п'ять пістолетів з відповідною кількістю пороху та куль; сокири, ножі, лопати. Взяли й чимало продуктів, щоб у дорозі не витрачати часу на полювання, і, нарешті, трохи іспанських тканин та дещо з одягу, де головне місце займав «мій» парадний капітанський мундир, призначений для урочистих церемоній.

Шлях пролягав берегом річки, що впадала до лагуни. Вранці ми проминули пусті аравакські оселі, що являли собою таку ж сумну картину, як і селище над затокою. Близько полудня, відпочивши, залишили долину річки і ввійшли в досить високі і круті гори, що тяглися паралельно морському узбережжю. Надвечір подолали найвищий перевал, за яким була більш рівна місцевість з не дуже