Читати книгу - "Смерть — діло самотнє"

сам надто підвищив голос, отож похитав головою і сказав: — А втім, краще мені заспокоїтись і поїхати.

Що він і зробив. Відчинив дверцята машини, скочив за кермо, і, перш ніж я встиг знов наповнити свою повітряну кулю, за ним і слід прохолов.

Бурмочучи прокльони, я грюкнув за собою дверима телефонної будки, вкинув у проріз десятицентовик і подзвонив у Лос-Анджелес, до якого від Венеції п'ять миль. Коли на другому кінці дроту хтось зняв трубку, я почув, як по радіо звучить весела распа,[4] як грюкнули двері, зашуміла спущена в туалеті вода, але, чекаючи відповіді, відчував я і сонце, що було так мені потрібне.

Нарешті жінка, яка мешкала на розі Темпл і Фігероа, знервовано піднесла трубку до вуха, прокашлялась і запитала:

— Que?[5]

— Місіс Гутіерес!.. — заволав я. Тоді спинився й почав спочатку: — Місіс Гутіерес, це я, Шалапут.

— А-а! — зітхнула вона, а потім засміялася. — Si, si![6] Хочете поговорити з Фанні?

— Та ні, переказати всього кілька слів. Ви погукаєте до неї наниз, місіс Гутіерес? Зробіть ласку.

— Погукаю.

Я чув, як вона йде. Чув, як хитнувся ветхий, розшарпаний багатоквартирний будинок. Колись на його покрівлю сяде ворона, і вся та споруда завалиться. Чув, як дріботить за хазяйкою по лінолеуму куций, схожий на великого джмеля й гавкітливий чіхуахуа.[7]

Потім почув, як відчинилися двері, як місіс Гутіерес вийшла на балкон третього поверху і, перехилившись через балюстраду, загукала в сонячний простір на другий поверх:

— Гей, Фанні! Гей! Шалапут дзвонить!

Я закричав у трубку:

— Скажіть їй, що мені потрібно до неї приїхати!

Місіс Гутіерес чекала. Я почув, як зарипіли мостини балкона на другому поверсі, так ніби якийсь огрядний капітан викотився на свій місток оглянути навколишній світ.

— Гей, Фанні, він хоче приїхати!

Запала довга мовчанка. Над подвір'ям будинку задзвенів мелодійний голос. Слів я не розібрав.

— Скажіть їй, що мені потрібна «Тоска»!

— «Тоска»!.. — закричала місіс Гутіерес униз.

Знову довга мовчанка.

Будинок знову хитнувся, тепер у другий бік, так наче сама земля повернулась в опівденній дрімоті.

Линучи знизу повз місіс Гутіерес, до мене донеслися звуки музики з першої дії «Тоски».

— Фанні каже…

— Я чую музику, місіс Гутіерес. Це означає «можна»!

Я повісив трубку. В цю саму мить, наче за годинником, на берег за кілька кроків од мене обрушилася добра сотня тисяч тонн солоної води. Я кивнув головою, оцінивши богову точність.

Потім намацав у кишені двадцять центів і побіг до трамвайної станції, щоб устигнути на найближчий трамвай.

Вона була як гора.

Насправді її звали Кора Сміт, але вона прибрала собі псевдонім Фанні Флоріанна, і ніхто вже не називав її інакше. Я знав її багато років, ще відтоді, як і сам мешкав у тому багатоквартирному будинку, та й коли переїхав звідти до моря, і далі підтримував з нею дружні стосунки.

Фанні була така огрядна, що ніколи не спала лежачи. День і ніч сиділа в своєму здоровенному капітанському кріслі, що немов уросло в палубу найманого помешкання, і на лінолеумі під ним було видно вм'ятини й тріщини від величезної ваги господині. Рухатися Фанні намагалась якнайменше, а коли все-таки випливала з кімнати й протискалася в двері до передпокою і далі до тісної вбиральні, у легенях та горлянці в неї шуміло й клекотіло. Вона боялася, що колись ганебно застрягне в тій пастці, й не раз казала: «Боже, ото буде жах, як доведеться викликати пожежників і благати, щоб визволили мене звідти!» Потім вона поверталася до свого крісла, радіоприймача та патефона, а поряд, тільки руку простягти, стояв і холодильник, напакований морозивом, маслом, майонезом та всілякими іншими згубними для неї наїдками в згубній кількості. Фанні завжди щось їла і завжди щось слухала. Поруч із холодильником були книжкові полиці — без книжок, зате із сотнями платівок Карузо, Галлі-Курчі, Гледіс Суорсаут та інших славетних співаків. А опівночі, коли із шипінням змовкала остання платівка, Фанні скулювалась у своєму кріслі, наче приспаний темрявою слон. Її масивні кістки осідали в пишному тілі, і тільки кругле, як місяць, обличчя чатувало над тим владним обширом плоті. Підперта подушками, вона щораз мусила із зусиллям втягувати повітря, бо воно саме собою виходило з грудей, і Фанні завжди боялась ненароком відхилитися надто далеко назад, щоб тягар власної плоті, накотившись лавиною, не завалив, не здавив легені й не одібрав їй назавжди голосу та світла. Вона ніколи не говорила про це, та коли одного разу хтось запитав, навіщо в кімнаті ліжко, на якому ніхто не спить, очі Фанні погрозливо спалахнули, і більш про ліжко мови не було. Її ворог і вбивця жир був завжди з нею. Вона спала в своєму громадді, сповнена страху, а вранці прокидалася з радісним відчуттям: ще одна ніч минула, і вона пережила її.

У закутку під будинком стояв порожній ящик від піаніно.

— То мій, — казала Фанні. — Коли я помру, затягніть його сюди, запхайте мене всередину й спустіть униз на талях. То моя труна. Ну, а тим часом, любчику, подай мені оту банку з майонезом і велику ложку.

Я стояв перед надвірними дверима будинку й слухав.

Її спів линув униз коридорами та сходами. Починався він напрочуд чистою нотою, наче прозорий гірський потічок, тоді збігав водоспадом з другого на перший поверх і далі через вестибюль. Здавалося, той голос можна пити — такий він був чистий.

Фанні…

Поки я піднімався першим маршем сходів, вона виводила кілька рулад із «Травіати». А коли поволі долав другий марш, раз по раз спиняючись