Читати книгу - "Небезпечнi мандри"

— Заспокойся, Глао-роо, — мовив він. — Тепер можеш підняти голову. От так деньок випав нам, еге ж?

І повернувся йти, а Чашечка спробував підбігти за ним. Ліщина згадав: П’ятий казав, що Чашечка поранив лапку. І справді той не міг ступити на одну лапку, біг на трьох. «Треба буде глянути на ту його лапку, хай-но сховаємося в прихистку», — подумав Ліщина.

А нагорі Жостір уже вів усіх до бобового поля. Ліщина проскочив крізь живопліт і опинився просто перед прямісіньким довгим, тінявим міжряддям бобів. Земля була пухка, грудочки легко кришилися, подекуди зеленів бур’янець. Тут тільки м’яко шелестіло бобове листя, в зеленій сутіні танцювали сонячні зайчики — одне слово, нічого тривожного. Далеко попереду в міжрядді майнула Жостірова спина, й Ліщина подався за ним у глиб лану.

Скоро всі кролі зійшлися в невеличкому видолинку. Далеко навсібіч тяглися стрункі бобові ряди, захищаючи їх від усіх ворожих підступів, затіняючи від сонця й ховаючи їхній запах. Навряд чи й у норах, під землею, були б вони в більшій безпеці. Навіть трішки їжі було під боком — то тут, то там стирчали бліді кущики трави, жовтіли кульбабки.

— Тут ми можемо поспати до кінця дня, — сказав Ліщина. — Спочатку попильную я, а ти, Глао-роо, покажи мені тим часом свою лапку. Мабуть, ти загнав колючку.

Чашечка, що лежав на лівому боці, важко й часто дихаючи, перевернувся на спину й простяг свою праву передню лапку. Ліщина почав вглядатися в густу «щіточку» (кролі не мають подушечок на лапах) і швидко розгледів округлу основу одламаної колючки, що трохи виступала над шкірою.

— Ти тут загнав велику колючку, Глао, — сказав він. — Ось чому ти не міг бігти. Доведеться витягти її, а ти потерпи.

Нелегка це була робота: лапка стала така болюча, що навіть коли Ліщина торкався до неї язиком, Чашечка зойкав і відсмикував її. Але нарешті Ліщині вдалося вхопитися зубами за основу колючки. Витяглась вона легко, і з ранки потекла кров. Колючка була така довга й товста, що Козелець, який лежав найближче, розбудив Вероніку, щоб і той подивився.

— Залижи лапку, Глао, — порадив Ліщина. — Лижи, поки полегшає, а тоді засни.

Через якийсь час Ліщина розбудив Жостіра. Тоді вигріб ямку в землі й заснув. Варта заступала варту протягом дня, визначаючи час способами, які ми, цивілізовані люди, вже давно втратили. Трішки потепліло чи похолодніло, сухіша чи вологіша стала земля, перемістились сонячні зайчики, інакше зашелестіло бобове листя, з іншого боку повіяв легіт — усе це чуло сприймав кріль на чатах.

Заходило сонце, коли Ліщина прокинувся. Довкола панувала тиша. Вартовий — Жолудь наслухав, принюхувався. Лилося густе світло, легіт не дихав, листя бобів не шелестіло. Недалечко простягся Чашечка. Жовто-чорний жук-могильник видерся по білій вовні його живота, зупинився, поворушив своїми короткими вигнутими вусиками й поліз вище. Ліщина напружився. Лиха призвістка! Адже ці жуки приходять до трупів, годуються вони мертвятиною і відкладають у ній свої яєчка. Чи не помер Чашечка уві сні? Ліщина рвучко сів. Жолудь сахнувся, обернувся до Ліщини — й жук заспішив геть по камінчиках, бо Чашечка ворухнувся і прокинувся.

— Як лапка? — спитав Ліщина.

Чашечка ступив на неї.

— Майже не болить, — сказав він. — Либонь, тепер я зійду з усіма. Вони ж не покинуть мене, правда?

Ліщина потерся носом за Чашеччиним вухом.

— Ніхто нікого не кине, — відказав він. — Якщо тобі доведеться лишитись, то й я лишуся з тобою. Але не збирай більше колючок, Глао-роо, бо, може, перед нами ще неблизька дорога.

А наступної миті всі кролі як один підскочили в паніці. Зовсім недалеко пролунав постріл, і луна покотилася полем. Закричала, знявшись угору, чайка. Мить — і кролі вже мчали у всіх напрямках бобовим ланом, щоб порятуватися в норах, яких не було.

Ліщина зупинився на краю лану. Роззирнувся довкола, але жодного кроля не побачив. Дрижачи всім тілом, чекав другого пострілу, але скрізь було тихо. І тоді він почув, як застугоніла земля під важкою ходою чоловіка, що поквапливо подався через шпиль туди, звідки вони прийшли. Цієї миті до нього приєднався Срібний.

— Сподіваюсь, це стріляли по вороні, еге ж? — мовив Срібний.

— А я сподіваюсь, що ніхто здуру не вискочив за межі цього поля, — сказав Ліщина. — Всі розбіглися хто куди. Як їх позбирати?

— А ніяк. Краще вернімось туди, де ми спочивали. Помалу всі посходяться.

Збігло чимало часу, поки всі кролі посходилися знов до того видолинка серед лану. Ждучи, Ліщина гостріше, ніж будь-коли раніше, відчув, яке небезпечне у них становище— оце їхнє блукання в незнайомому краї, де немає нір. Лендрі, собака, ворона, мисливець — вони просто чудом не постраждали від цих елілів. Але скільки що протриває це їхнє чудесне щастя? Чи зможуть вони дістатися до омріяної П’ятим височини, хоч би де вона була?

«Про мене, то згодився б перший-ліпший сухий пагорок, — подумав він, — була б там якась трава та коли б не тинялися мисливці з рушницями. І що швидше ми знайдемо таку місцину, то краще».

Останній вернувся Козелець, і Ліщина зразу ж повів товаришів геть. Обережно визирнув із бобів і шугнув до живоплоту. А там присів, принюхався до вітру — нічого тривожного, тільки запахи вечірньої роси, глодового цвіту й коров’ячого посліду. І він повів ватагу на сусіднє поле, пасовище. Кролі так і припали до трави — звільна, попаски, от ніби зовсім поруч рідні нори, посувалися вони вперед.

Смерком кролі перебігли через дорогу, а коли зійшов місяць, перебрели через цвинтар, де попід містком дзюрчав струмок. Далі подолали пагорб і опинилися на пустирищі — в царстві торфу, дроку й сріблястої берези. Після приємних пасовиськ цей край видався їм непривітним і відворотним. Дерева, трави, навіть