Читати книгу - "Аурентина, Андрій Всеволодович Дмитрук"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
А тоді, переконавшись у своїй перемозі, дівчина полегшено залилася слізьми. Наіля хотіла було пригладити її, але Віола різко відкинула її руку. Ревла досхочу, на весь голос — байдуже, що чув увесь екіпаж “Перуна”, — ревла, зганяючи одразу і подоланий жах, і прикрість на Контакт, який не вдався… З дитинства так солодко не виплакувалася.
Знову торкнулося щось коміра… Вона різко, із злістю обернулася.
Навкруги, немов з подиву, химерно вигнулися “поліпи”. З неба святково сяяли промені прожекторів, тримаючи в перехресті галявину з людьми і паралізованим хижаком, а на плечі Віоли лежала, тріпочучи перетинками і часто дихаючи пухнастою спиною, маленька універсальна химера.
ЛІСОВИЙ ЦАР [8]
Безіменна планета, яка поки що мала тільки номер у каталозі ЗП (земноподібних), не була надміру небезпечною для земних розвідників (бачили страшніше), але й не радувала їх затишком. Була вона закута в подвійний кокон, дві оболонки — хмарну й болотну. Можна було бодай усе життя мандрувати по ній — і не бачити нічого, крім тьмяного блиску мілких стоячих вод, крім отруйно-зеленої плісняви з окремими островами джунглів. У болоті вирувало багате ненажерливе життя, народжене темно-червоним сонцем.
Але катер земної розвідки все-таки розпоров хмарне покривало, оскільки в спокусливій близькості від болотного світу сріблився на небі об’єкт Ікс.
Під час польоту Віола, котра звичайно мало цікавилася космологією, поставила несподіване запитання.
— Слухай, ти можеш мені пояснити по-людськи, не мовою посвячених, що це таке — ваш об’єкт Ікс?
— По-людськи! — Улдіс відставив чайну склянку, пирхнув, але, помітивши ображений порух брів Віоли, одразу ж пом’якшав: — А втім, Ві, ти маєш рацію, — я надто звик до спеціальної термінології… Загалом, це справді Ікс, він зовсім не схожий ні на що відоме… Він видимий, оскільки відображає світло зірок, у нього є лінійні розміри, але повністю відсутні маса, тяжіння, взагалі будь-які ознаки стаціонарного вихору континуума…
— Спасибі. Вважай, що я зрозуміла.
— Ну-у, дівчинко моя, я навіть не підозрював, що розвідники настільки необізнані в теорії абсолюту!
— Так само, як фізики-абсолютисти не знають азів навігації, — що для них ще непростиміше, бо кораблі називаються абсолютистськими.
Улдіс переконався, що талант Віоли дошкуляти переважає його власний, а тому пішов на мир:
— Гаразд, згоден, слухай. Навколо будь-якого згустка речовини, — навіть навколо елементарної частки, — має бути область енергетичних долів — гравітаційного електромагнітного, мезонного, нуклонного та інших. Ясно? А навколо Ікса такого немає.
— Ага, — сказала Віола, намагаючись не видатися надто неосвіченою. — Отже, Ікс — це не речовина?
— Схоже, що так. Б’єрнсон висунув цікаву ідею: на його думку, Ікс являє собою самостійний ізольований всесвіт, метагалактику… зі своїм власним простором-часом.
— Цікаво! — зраділа Віола, — Всесвіт-карлик, який плаває в нашому… у великому.
— Так, з нашої точки зору — карлик, не більше Юпітера.
— І там, всередині, також є галактики, зірки, планети — можливо, розумне життя?
— За законами абсолюту, континууми, що виникають, подібні.
Віола сьорбнула захололий чай. Її погляд, втуплений у глибину голоекрану, став далеким і відчуженим, на губах з’явилась блаженна усмішка. Улдісу подобалися в ній ці несподівані зміни настрою, але вони ж і засмучували фізика, тому що видавали всю невловимість, непередбаченість Віолиної душі. Залишалась постійна тривога, страх злякати, втратити…
— А ми коли-небудь проникнемо туди… всередину Ікса?
— Хто знає!
— А якщо проникнемо, що з нами станеться?
— Нічого особливого. Наші базисні частки, найдрібніші дискретні вихори, будуть відновлені у місцевому континуумі, і, отже, сумістяться за масштабом з базисними частинками Ікса. Цей всесвіт буде для нас таким же неосяжним, як наш.
Віола нехотя відірвалася від споглядання чорного провалля, із звичною ясністю і твердістю глянула на Улдіса.
— І ви збираєтеся… ламати, обстрілювати цей всесвіт з ваших страшних прискорювачів?
…Тепер, під час четвертої після посадки екскурсії, їх оточувала рівнина кольору зеленки — безкрайнє поле великих та малих кудлатих пузирів монотонно бігло під округлий ніс гравіхода.
І Віола сказала Улдісу:
— Бачиш — починається!
Він уже й сам бачив. Над машиною металася, то розсипаючись урізнобіч, то майже обліплюючи оглядовий купол, зграйка літаючих істот. “Обличчя” кожної з них являло собою одне суцільне око під складчатою шапочкою верхньої повіки. Кожен літун то раптом надувався слизьким м’ячем, то, різко викинувши з себе повітря, робився худим і струнким. Пролітав кілька метрів, а потому розпускав білясту квітку тонких перетинок, поволі планеруючи і надуваючись для нового стрибка.
…Віола та Улдіс уже кілька разів відчули на собі дивний звичай місцевої фауни, що скупчувалася навколо лісистих островів, нападати у визначеному порядку, ніби за складеною кимось програмою. Спочатку з’являлися летючі спостережники, потім — гравіхід атакували дрібні особини, їх змінювали все більш активні й сильні істоти, аж до гігантських екземплярів і, нарешті, якщо гравіхід не кидався втікати, навалювалася маса тіл, щупалець, присосків і біснувалася доти, поки машина не відходила геть од лісу. Тоді потворний вантаж сповзав, звалювався у воду, але ще довго проводжали окасті літуни.
На жаль, цього разу відступ не передбачався. Болотний світ був обраний фізиками для будівництва колосальних прискорювачів. Звідси й тільки звідси можна було вести правильну осаду об’єкта Ікс, спрямувати на нього удари різних енергій — частот “єдиного поля…”. Перед висадкою Улдіс та Віола вивели катер на орбіту супутника планети й кілька днів
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Аурентина, Андрій Всеволодович Дмитрук», після закриття браузера.