Читати книгу - "Смерть в океані, Леонід Михайлович Тендюк"

Петровичу, — озвався боцман.

— Ну, так не гайтеся! Нам сьогодні ще доведеться переходити на чергову станцію, а вона далеко.

Капітан спустився на палубу і слідом за океанологами з начальником експедиції пішов на корму. Тим часом ми взялися спускати шлюпку. Для того, щоб вибрати буй, спочатку треба гаком підйомної стріли зачепити за вушко скоби на його металевій горловині. З палуби цього зробити не можна. Тому кожного разу, як тільки дослідники кінчають забортні роботи, шлюпку майнаємо знову.

І ось вона на воді.

— Хочеш зі мною? — запитав Кузьмич.

— Звичайно, — відказав я.

— Тоді сходи в каюту, надінь рятувальний пояс — і мерщій сюди.

Через хвилину-другу я був екіпірований, як і належить моряку при зустрічі з океаном.

Шлюпка погойдувалася на дрібних хвилях, тицяючись носом у борт «Вихора». На ній стояв боцман і стерновий, матрос Йовенко.

Я спритно спустився по штормтрапу.

Над головою висло громаддя корабля. Його сталеві борти вберігають нас від найлютіших штормів, а тут ми віч-на-віч з океаном, нічим не захищені.

Я нахилився й, ніби до чола велетня, доторкнувся до води. Тепла, майже гаряча. В її глибині — чого ж я не сказав тоді боцману?! — там, де борт «Вихора» кинув густу смарагдову тінь, шастало кілька смугастих рибок-лоцманів.

Течія зносила і судно, й прив'язаний до нього довжелезним канатом буй.

Коли Йовенко відпустив кінець линви з надією підпливти до буя, шлюпку підхопили струмені й вона опинилася за кормою «Вихора».

— Куди це ви зібралися, блукачі?

— Чи не додому, навпрошки через увесь океан? — сипонули мотористи, вийшовши на палубу після обіду перекурити.

— Не ловіть гав — на весла! — скомандував мені і Йовенку Кузьмич.

Я сів на банку поряд з товаришем. За румпель стерна боцман узявся сам.

— Весла на воду! — відчеканив він.

Хвилі клали шлюпку з боку на бік, але ми таки її врівноважили.

— Навіщо ви віддали кінець? — побачивши, що ми відв'язали линву і тепер силкуємося протидіяти течії, гримнув капітан.

— Викидка, Євгене Петровичу, якою хотіли заарканити буй, до нього не дістала.

— Скоріше кінчайте!

— Гаразд.

І ось ми, пересиливши течію, нарешті добралися до буя.

Стоячи на кормі, боцман метнув викидку. Петля її зачепилася за крило антени, що була розташована зверху тієї велетенської металевої дзиги. Тепер шлюпка вже на прив'язі і ми можемо заводити кінець линви у скобу.

— А де ж вона, та скоба? — здивувавсь я, здалеку роздивляючись горловину буя.

— Як де?

— Її тут немає…

Схопившись за канат, підтягнули шлюпку.

Кузьмич оглянув горловину. На тому місці, де мало стирчати вушко, виднів глибокий розверзлий шрам.

— З м'ясом вирвало, навіжене! — вилаявсь боцман.

— А ми з Очеретним, фарбуючи борт, гадали: звідки на ньому така подряпина? — озвавсь я.

— Домайналися хлопчики! — зло відказав Кузьмич. — Так, чого доброго, взагалі судно можна протаранити наскрізь.

На «Вихорі» занепокоїлися:

— Чого ви не подаєте линву? Може, поснули!

Боцман пояснив, що сталося.

Доповіли капітану.

— Так що будемо робити? — гукнув Євген Петрович.

— Вихід один, — відповів Кузьмич. — Треба завести кінець під низ. Там є кільце.

Зійшлися на тому: підтягнути впритул до судна буй і потім пропустити кінець троса в його підводну скобу.

Цей день я згадуватиму не раз, подумки перебираючи хвилину за хвилиною…

Здавалося, високе, безхмарне небо, як ніколи, струмило свою всевладну спеку. Сонячна, золота повінь ущерть залила океан, і щогли судна нагадували зміїсті пасма, що раптом звелися над велетенським вогнистим багаттям.

І не було вже у цілому світі ні затишку, ані рятівної прохолоди. Та й чи залишився хто, крім нас, на планеті? Ми — жменька людей, кинута в безмежний всесвіт, який, куди не глянь, горить-полум'яніє, заливає очі нестерпно гарячою кров'ю.

До трагічної миті лишалося кілька хвилин.

— Ти, друже, тримай човен, — звернувся Кузьмич до Йовенка, — а ми з Васьком пірнемо.

Для того, щоб не підхопила течія, линвою прив'язалися до борту шлюпки.

Буй сидів, занурившись метрів на п'ять у воду. Ну, та ще його видовжений відросток з кільцем на кінці.

Отже, нам треба було подолати кількаметрову глибину.

— Я пірну на розвідку, — мовив Кузьмич, — а потім спустимося разом.

— Не затримуйтеся у воді! — порадив капітан. — Ану, хлопці,— звернувся він до матросів та океанологів, — беріть он ті уламки ящиків, жбурляйте вниз.

— А киш, киш, кляті! — почулося над головою.

Щоб наполохати — раптом вони десь причаїлися! — акул, хлопці кидали на воду усілякий непотріб. Ніхто не помітив, як у цей час кок Андрухович-Брюховецький вилив за борт відро недоїдків.

— Ну, я пішов!

Притримуючись за канат, Кузьмич пірнув. Коли хвилі вляглися, крізь синювату лінзу води ми побачили його внизу. На відросткові буя він намацував скобу.

За якусь мить з'явився на поверхні.

— Усе гаразд, — мовив. — Бери, Васько, кінець троса і гайда слідом за мною.

Так я й зробив.

…Спочатку відчув різкий дотик і поштовх у спину, ніби хтось лещатами стискав мої кістки. Потім біль перейшов у ноги. Біль, від якого я скрикнув, захлинувшись.