Читати книгу - "Ловці перлів, Мирко Пашок"

А згодом він опинився на «Йємені» й відразу ж зрозумів дві речі, що гори срібла існують тільки на язиці в серінджа й що смерть його близька. Але Раскалла не хотів умирати, бо мав жінку й дитину, якої ще не бачив. Лежачи вночі поряд з Саффаром і дивлячись на небо, всіяне зірками, Раскалла розповідав йому про свою долю й просив поради. Але Саффар знав тільки те, чого його вчили з дитинства: долю писано рукою аллаха. А це, звичайно, не порада… А коли згодом Саффар побачив під водою черепашку, що, наче сухий лист, помалу опускалась на дно, він зрозумів, що Раскалла шукає перлину, аби потай продати її, повернутися до жінки й разом з нею втекти туди, де немає ні перлів, ні саладинів. Тому Саффар і мовчав, хоч і знав, що відкривати потай черепашки — злочин, за який карають нещадно й жорстоко. Він сподівався лише, що аллах буде великодушний. І раптом здалося, наче в блакитному шатрі небес і справді сидить аллах, який почув це благання й зглянувся.

Раскалла відкрив черепашку й викинув її. Вона була порожня.

Це була вже сьома цього дня, бо він сьогодні пірнав уже сім разів і щоразу піднімав на одну черепашку більше — для себе.

Саффар виринув, вліз у гурі й висипав свій вилов. Але Раскалла усе ще не віддихався. Шкіра його блищала скоріше від поту, ніж від води. Це була погана ознака; норець не повинен потіти.

Саффар бовтав ногами у воді й чекав, дивлячись кудись на обрій. Він відчував, що, коли б поглянув на Раскаллу, той сприйняв би його погляд як докір чи як наказ пірнати. Саффар не міг збагнути цього дивного почуття. І таких дивних, незбагненних думок, почуттів і передчуттів, яких він не помічав у жодного зі своїх друзів, у нього було багато. Інколи Саффарові спадало на думку, що він занадто багато розмірковує… Але й це було лише якесь дивне, незбагненне почуття.

Вузькі Раскаллині груди дихали спокійніше. Але він усе ще сидів у гурі, сидів ще й після того, як почепив сітку до пальців ноги, й рухи його були непевні. Глибина усе ще жахала Раскаллу, й цей жах він не міг подолати ні волею, ані звичкою. Він був рибалка, а не норець. Він це усвідомив, та вже запізно. Рибалка, а не норець. Але чого вартий рибалка без човна? Нічого не вартий. А Раскалла не може збудувати собі нового човна. Деревина — рідкісна й дорога на сомалійському узбережжі…

Раскалла взяв камінь до рук і спустився за борт. Але не пірнув, а чогось барився, тримаючись за борт гурі й дивлячись на сухорляві Саффарові ноги, що гойдалися перед ним у моді. А Саффар дивився на чорний Раскаллин чуб, і його знов охопило дивне, незбагненне почуття: жаль до цього зацькованого чоловіки, йому було шкода Раскалли так само, як Аусси, коли той спливав кров'ю…

І цієї хвилини, мабуть, уперше за всі довгі роки, в голові в Саффара промайнула згадка про безіменний острів і про Ауссину кров, яка текла й зникала в піску, ніби її пив ангел смерті, посланий аллахом. І раптом ця картина постала перед його очима так виразно, ніби вона була зіткана не із спогадів, а з живих образів і барв: ловці, голі й смагляві, стоять у колі, а на піску лежить Аусса, голий і смаглявий… А нахуда зводить руки до неба:

«Якщо аллах забажав, щоб кров бігла…»

Цієї миті Раскалла пірнув з тихим плеском. Картина, що тільки—но стояла перед очима в Саффара, зникла без сліду. Він перекинув ноги в човен і схилився над скринькою з скляним дном, стежачи за другом.

А Раскалла падав у блакитне провалля, стискаючи свій камінь. Кров бухала йому в голові, наче хтось безупинно бив у бубон. Раскалла знав, що вмре, але не хотів умерти тут, під водою. Він щосили стискав свій камінь, наче той був рятівною соломинкою, наче в ньому було спасіння. Нарешті Раскалла опинився на дні.

Але знову барився й не випускав камінь, наче боявся залишитись тут на самоті. Та що вдієш? Залишився сам. Працював він гарячковими, квапливими рухами, які виснажували його. Але інакше він не міг — боявся. Відірвавши ціле гроно перлових скойок, Раскалла сунув їх до сітки і… тут побачив перлину.

Це була «вільна» перлина. Вона випала з якоїсь напіврозкритої скойки й тепер лежала в заглибині скелі, наче в келихові. Це було схоже на примару. Але то була не примара: «вільних» перлин у морі чимало. Та, вислизнувши із скойки, вони звичайно падають на дно, де їх миттю заносить піском. А ця потрапила до камінного келишка…

І Раскалла знайшов її. В безмежному, нескінченному лабіринті морського дна він кинув погляд саме на цю заглибнику в скелі… Тому він і повірив, що це диво, що це аллахів дарунок.

Але тієї миті в нього не було часу на міркування. Він схопив перлину, сховав за щоку й поплив угору, хоч сітка була ще напівпорожня. Але в легенях у нього вже не було повітря. Він рвонув угору, відчайдушно перебираючи руками, наче не плив у воді, а ліз по драбині… Його душив страх, що він потоне або в нього не витримають легені саме тепер, коли він має перлину, коли він має все!

Раскалла вилетів на поверхню так навально, що на мить з води показалися навіть його стегна. Потім, бурхливо дихаючи, схопився за борт човна.

— Помалу, помалу, — мовив Саффар і хутенько пірнув, побачивши вбогий Раскаллин вилов.

Раскалла видерся на човна й дістав з рота перлину. Вона була кругленька й зеленава. Він хотів сховати її, та не мав куди, — Раскалла був зовсім голий, коли не рахувати пов'язки на стегнах. І він знов поклав її в рота.

Раскалла був щасливий! Він мав перлину, він мав усе! Йому хотілося співати. Але він не міг, бо й досі ще важко дихав. А в роті, поміж зубами й щокою, відчував перлину. Солонувату на смак, його перлину! Аллах акбар! Аллах акбар!..