Читати книгу - "На визвольних стежках Европи, Микола Дейчаківський"

політику, але він здебільша з критичними заввагами погоджувався і давав свої. В цілому їзда була приємна і ми розсталися, доїхавши до шосе Самбір — Турка, трохи на північ від Бусовиськ. Він їхав на північ на Самбір, а я вже пішки дійшов на південь до Бусовиськ.Там переночував у зв'язковій хаті, а на другий день пішов по зв'язку до Великого Лужка, де вручив Павленкові пошту і забрав від нього відповідь. На другий день рано я вийшов на шосе, щоб почати свою поворотну дорогу. Скоро мене підхопила машина до Турки. Тут я довідався, що комунікація на захід перервана і що можна пробувати на південь — на Сянки, а дальше через Мадярщину і Словаччину в сторону Кракова. В Сянках на залізничній станції я застав кілька ваґонів з біженцями, які чекали, що їх дочеплять до якогось транспорту, але німецький начальник станції не міг запевнити, чи в наступних днях буде якийсь транспорт чи поїзд. Я подався тоді на шосе і по довгому переконуванні пограничної сторожі (між Ґенеральним Ґубернаторством і Мадярщиною) вони погодилися мені допомогти і посадили мене на німецьку військову машину. Так я переїхав кордон і опинився в Закарпатській Україні. Я їхав на відкритому тягаровому авті, дорога вела великими закрутами, поміж високими горами. Скоро стемніло, світив місяць, були чудові краєвиди, так що забувалося про час і обставини. Транспорт заїхав в Ужгород до військової комендатури. Черговий військовий урядовець полагоджував справи вояків, з якими я приїхав, але, як дійшло до мене, то він не знав, що зі мною робити і пішов на пораду до коменданта. Той прочитав мій "документ" і каже: "Та ми тут маємо відділ І-Ц, пішли його туди". На мене найшов страх — от попався чортові в зуби, та ж ті спеціялісти скоро розпізнаються на тому "липовому" документі і на мені, але не було іншого виходу.

Черговий викликав конвоїра і казав завести мене на подану адресу. По яких 15 хвилинах ходу (під час якого я боровся з думками, чи не спробувати втікати, але конвоїр був при зброї) ми підійшли до елеґантної, затишної вілли і конвоїр залишив мене там з кількома офіцерами. Один з них переглянув мій "документ" досить поверхово і по кількох словах сказав, що вони якраз ідуть на вечерю і запропонували мені іти з ними. Я трохи відчистився від дороги і в трійку ми пішли до доброго ресторану і зайняли стіл у городі під розлогими деревами. Вони замовили добру вечерю а потім вино — до вечері пригравала циганська оркестра, був гарний вечір, але мій настрій контрастував з обстановкою, бо в мене ввесь час було в голові: а що далі. Я був обережний з вином, щоб не затьмарити собі свідомости і постійно думав про те, яку історію їм видумати, щоб нею найкраще було викрутитися з цеї халепи. По вечері ми повернулися до вілли і тепер я сподівався якогось допиту, але вони сказали, що вже пізно, побажали мені доброї ночі і що побалакаємо завтра рано. Але це мене зовсім не захопило, бо ще довше продовжувало мої муки. І хоч вже довго я не спав у такій вигідній постелі, але сон мене не чіплявся і весь час думав над "леґендою". Я вирішив твердити, що мене щойно недавно завербував мій товариш Сидір, ми були в околиці Самбора і мене післали до Кракова, правдоподібно, на вишкіл. Якось ту ніч я все таки переспав. Рано виявилося, що мій страх був даремний. Мені поставили кілька поверховних питань при доброму сніданку, побажали мені доброї дороги, сказали шоферові відвезти мене на станцію і полагодити для мене формальності у зв'язку з моєю дальшою поїздкою. На станції я одержав уже правдивий "маршбефель" (подорожний документ) і на мій фальшивий документ поприбивали мені кілька штампів (бо виділили мені на дорогу різні харчі і також виплатили мені на кілька днів дієти в мадярських пенґах) чим злеґалізували його. Пізніше наша техніка поробила ті штампи, так що наступні документи вже мали більше на собі "урядової сили" а не тільки голу "ворону".

Скоро по полагодженні тих формальностей я подався експресом на Будапешт, куди приїхав я пізно вночі і попав якраз на налет американських літаків, так що решту ночі я провів у схоронищі. Ранком виїхав на Відень. На мадярсько-австрійському кордоні поїзд довше стояв на мадярській станції і всі пасажири позбувалися мадярських пенґів. Був відкритий буфет і майже всі пили шпріцер (вино змішане з содовою водою). Я теж позбувся пенґів і решту дороги до Відня був у дуже доброму гуморі. У Відні вечором сів я на поїзд і ранком добився до Кракова і подався на вулицю Зелену.

Часом у деяких не надто добрих авторів повістей стрічаємо т.зв. "натягнені ситуації", де події чи персонажі появляються наче на замовлення і тоді надають цій історії певної неприродности і нереальности. Але часом і в житті трапляються такі випадкові події. І два такі випадки трапилися мені в цій моїй "хресній подорожі". Бо тільки я підходив до будинку на Зеленій ч. 9, коли бачу на вулиці одну з наших легкових машин, до якої якраз всідало 3 людей з нашої групи і готові до від'їзду. Я добіг до них — вони побачили мене. Вони якраз виїжджали до Злоцького коло Криниці, де тепер задержалася наша група. Річ ясна, вони взяли мене з собою. Проїжджаючи через Криницю наш шофер якось збився з дороги і я вийшов з авта, щоб розпитати дорогу на Злоцьке. Якраз через дорогу переходили дві дівчини. Я приступив до них і несподівано одною з них була моя сестра, яка ніколи не підозрівала, що ми могли б тут стрінутися. Річ у тому, що я знав, що моя сестра була приділена до групи, яку очолював Охримович і Муха (Слава Стецько) і вони вже більш, як місяць тому поїхали на Захід. Як ми прощалися у Львові, то зі свідомістю, що я залишаюся в краю. Так що це була направду випадкова та тим більше радісна зустріч.

Моя подорож видавалася для багатьох людей з групи цікавою і дещо сенсаційною. Сміялися, що я винайшов "найпростішу" дорогу з Турки до Криниці, а саме через Ужгород, Будапешт, Відень і Краків. І хоч я наївся трохи страху в Ужгороді, то успішне закінчення додало мені відваги і я побачив, що "не святі горшки ліплять"