Читати книгу - "Знак чотирьох, Артур Конан Дойль"

Якщо ви зробите ласку й посвітите мені, то ми перенесемо наші пошуки на горище - до схованки, де було знайдено скарби.

Він піднявся драбиною до стелі, вхопився обома руками за сволок і проліз в отвір. Потім, висунувши обличчя,- він, певно, ліг там долілиць,- простяг руку, взяв у мене лампу й тримав її, поки я ліз за ним.

Горище, на якому ми опинилися, було десять футів завдовжки і шість завширшки. Підлогою йому служили сволоки й тонка дерев’яна дранка з тиньком, отож ступати по цій підлозі слід було обережно. Дах був двоспадний і закінчувався невеличким шпилем. Тут не було жодних меблів, а підлогу вкривав товстий, багатолітній шар пилу.

- Ось, як бачите,- мовив Шерлок Холмс, поклавши руку на спадисту стіну.- Ось віконце, що веде на дах. Відчиніть його і ви опинитесь просто на даху, а дах, на щастя, досить пологий. Отаким чином незнайомець і потрапив до кімнати. Погляньмо, чи не залишив він іще якихось слідів по собі?

Він опустив лампу до підлоги, і я вдруге за ту ніч побачив на його обличчі здивований, пильний вираз. Придивившись до нього, я відчув, як шкіра моя береться морозом. Підлога була вкрита безліччю слідів босих ніг - виразних, ясних, але всі вони були чи не вдвічі менші за звичайні.

- Холмсе,- прошепотів я,- то це жахливе вбивство скоїла дитина?

Мій друг уже опанував себе.

- Правду кажучи, мене це теж спантеличило,- сказав він,- але все дуже просто. Мене підвела пам’ять - я з самого початку мав здогадатися, що то за сліди. Тут ми більш нічого не довідаємось. Ходімо вниз.

- То й що ж це, по-вашому, за сліди? - нетерпляче спитав я, коли ми сходили вниз до кімнати.

- Любий мій Ватсоне, проаналізуйте факти,- трохи роздратовано мовив Холмс.- Ви знаєте мої методи. Застосуйте їх, і вам цікаво буде порівняти наслідки.

- Але я тут нічого не можу зрозуміти,- відповів я.

- Скоро все зрозумієте,- кинув він неуважно.- Гадаю, що тут більш нема нічого цікавого, але все-таки подивімося ще раз.

Він швидко дістав з кишені лупу й рулетку і, притуливши свій довгий, тонкий ніс до самісінької підлоги, почав вимірювати, порівнювати й оглядати кожен дюйм; блискучі, глибокі його очі нагадували мені очі хижого птаха. Порухи його були швидкі, тихі, обережні, мов у собаки, що нанюхав слід. Я мимоволі подумав, яким страшним злочинцем він міг би стати, якби спрямував своє завзяття й талант не на захист закону, а проти нього. Оглядаючи горище, він увесь час щось бурмотів і нарешті гучно, радісно скрикнув:

- Оце вже пощастило! Це заощадить нам багато сил. Той незнайомець мав нещастя ступити в креозот. Погляньте-но, з правого боку цієї смердючої калюжки є маленький слід. Сулія з креозотом, як бачите, тріснула, і рідина витекла.

- Ну то й що? - спитав я.

- А те, що тепер ми неодмінно його спіймаємо,- відповів Холмс.- Я знаю собаку, що побіжить за цим слідом хоч на край світу. Якщо звичайний собака бігтиме за ним аж до самісіньких меж графства, то куди, по-вашому, забіжить спеціально натренований пес? Проста задача на потрійне правило, і відповідь дорівнює... Овва! А ось і повноважні представники закону.

Знизу долинула важка хода й грубі голоси, потім грюкнули двері.

- Поки вони йдуть сюди,- мовив Холмс,- торкніться руки й ноги цього бідолахи. Що ви відчуваєте?

- М’язи тверді, мов дерево,- відповів я.

- Отож. їх звело страшною судомою, і це не проста судома. Чи на наводить вас на якусь думку ця гіпократівська, або сардонічна, як писали давніше, усмішка й ці задерев’янілі м’язи?

- Смерть спричинив якийсь сильний рослинний алкалоїд,- відповів я,- щось на зразок стрихніну, який викликає правець.

- Це перше, що спало мені на думку, коли я побачив те скривлене обличчя. Ступивши до кімнати, я одразу взявся шукати, чим було введено отруту. І знайшов, як ви бачили, шпичак, що ледве вколов шкіру. Ви, певно, помітили, що шпичак поранив ту частину голови, яка обернена до отвору в стелі, якщо сидіти, випроставшись у цьому кріслі. А тепер огляньмо сам шпичак.

Я обережно взяв шпичак і підніс до ліхтаря. Він був довгий, гострий і чорний; біля самого вістря блищала якась засохла густа рідина. Тупий кінець був довгастий і мав сліди ножа.

- Це від тутешньої рослини? - спитав Холмс.

- Ні, аж ніяк.

- Отож, спираючись на всі ці відомості, ви маєте дійти належного висновку. А ось і представники регулярної поліції; допоміжний загін повинен поступитися їм місцем.

Поки він говорив, кроки в коридорі лунали дедалі гучніше, і нарешті до кімнати важко ступив гладкий, здоровий чолов’яга в сірому вбранні. З його червоного, одутлого лиця на нас із-під припухлих, товстих повік хитро зирила пара маленьких блискучих очиць. За ним увійшли інспектор в уніформі і Тадеус Шолто, який ще й досі не заспокоївся.

- Оце так пригода! - хрипко вигукнув товстий чоловік.- Добряча пригода! А це хто такий? Ач, натовпилося, мов кролів у клітці!..

- Ви, мабуть, пам’ятаєте мене, містере Етелні Джонсе? - спокійно промовив Холмс.

- Звичайно ж, пам’ятаю! - прохрипів той.- Ви містер Шерлок Холмс, теоретик. Пам’ятаю! Я ніколи не забуду, як ви повчали нас у пригоді з бішопґейтськими діамантами. Правду кажучи, тоді ви навели нас на потрібний слід, але тепер уже вам час визнати, що то був просто щасливий випадок.

- І до того ж - кілька простісіньких міркувань...

- Ну, годі вже, годі! Ніколи не соромтеся визнати правду. Але що тут скоїлося? От що! Всі факти перед очима, тож ніяких теорій не треба. Я, на щастя, саме був у Норвуді - через іншу пригоду! Я вже був на станції, коли мене повідомили про цю смерть. А як ви думаєте, чому помер цей чоловік?

- Теорії тут справді ні до чого,- сухо мовив Холмс.

- Так, так. Ми ж не заперечуємо, що ви часом влучаєте в ціль. Боже мій! Двері, як я зрозумів, замкнено. Зникли скарби на півмільйона фунтів. А як щодо вікна?

- Його теж зачинено, але на підвіконні є сліди.

- Гаразд, гаразд, та якщо вікно зачинено, то сліди тут ні до