Читати книгу - "Гайдамаки, Шевченко Т. Г."

по­се­ред мо­ря

Кровавого, стоїть Гонта

З Мак­си­мом зав­зя­тим.

Кричать уд­вох: «Доб­ре, діти!

Отак їх, прок­ля­тих!»

Аж ось ве­дуть гай­да­ма­ки

Ксьондза-єзуїта

І двох хлопців. «Гонто, Гонто!

Оце твої діти.

Ти нас ріжеш - заріж і їх:

Вони ка­то­ли­ки.

Чого ж ти став? чом не ріжеш?

Поки не­ве­ликі,

Заріж і їх, бо ви­рос­туть,

То те­бе заріжуть...»

«Убийте пса! а со­ба­чат

Своєю заріжу.

Клич гро­ма­ду. Приз­на­вай­тесь,

Що ви ка­то­ли­ки!»

«Католики… бо нас ма­ти...»

«Боже мій ве­ли­кий!

Мовчіть, мовчіть! знаю, знаю!»

Зібралась гро­ма­да.

«Мої діти ка­то­ли­ки…

Щоб не бу­ло зра­ди,

Щоб не бу­ло по­го­во­ру,

Панове гро­ма­до!

Я при­ся­гав, брав свя­че­ний

Різать ка­то­ли­ка.

Сини мої, си­ни мої!

Чом ви не ве­ликі?

Чом ви ля­ха не ріже­те?..»

«Будем різать, та­ту!»

«Не бу­де­те! не бу­де­те!

Будь прок­ля­та ма­ти,

Та прок­ля­та ка­то­лич­ка,

Що вас по­ро­ди­ла!

Чом во­на вас до схід сон­ця

Була не вто­пи­ла?

Менше б гріха: ви б умер­ли

Не ка­то­ли­ка­ми;

А сьогодні, си­ни мої,

Горе мені з ва­ми!

Поцілуйте ме­не, діти,

Бо не я вби­ваю,

А при­ся­га». Мах­нув но­жем -

І дітей не­має!62

Попадали зарізані.

«Тату! - белько­та­ли,-

Тату, та­ту… ми не ля­хи!

Ми...» - та й за­мов­ча­ли.

«Поховать хіба?»

«Не тре­ба!

Вони ка­то­ли­ки.

Сини мої, си­ни мої!

Чом ви не ве­ликі?

Чом во­ро­га не різа­ли?

Чом матір не вби­ли,

Ту прок­ля­ту ка­то­лич­ку,

Що вас по­ро­ди­ла?..

Ходім, бра­те!»

Взяв Мак­си­ма,

Пішли вздовж ба­за­ру

І обид­ва зак­ри­ча­ли:

«Кари ля­хам, ка­ри!»

І ка­ра­ли: страш­но, страш­но

Умань за­па­ла­ла.

Ні в бу­дин­ку, ні в костьолі,

Нігде не ос­та­лось,

Всі по­ляг­ли. То­го ли­ха

Не бу­ло ніко­ли,

Що в Умані ро­би­ло­ся.

Базиліан63 шко­лу,

Де учи­лись Гонти діти,

Сам Гонта руй­нує:

«Ти поїла моїх діток! -

Гукає, лю­тує.-

Ти поїла не­ве­ли­ких,

Добру не нав­чи­ла!..

Валіть стіни!»

Гайдамаки

Стіни роз­ва­ли­ли,-

Розвалили, об каміння

Ксьондзів роз­би­ва­ли,

А шко­лярів у кри­ниці

Живих по­хо­ва­ли.

До са­мої ночі ляхів мор­ду­ва­ли;

Душі не ос­та­лось. А Гонта кри­чить:

«Де ви, лю­доїди? де ви по­хо­ва­лись?

З՚їли моїх діток,- тяж­ко мені жить!

Тяжко мені пла­кать! ні з ким го­во­рить!

Сини мої любі, мої чор­ноб­рові!

Де ви по­хо­ва­лись? Крові мені, крові!

Шляхетської крові, бо хо­четься пить,

Хочеться ди­ви­тись, як во­на чорніє,

Хочеться на­пи­тись… Чом вітер не віє,

Ляхів не навіє?.. Тяж­ко мені жить!

Тяжко мені пла­кать! Пра­веднії зорі!

Сховайтесь за хма­ру: я вас не зай­мав,

Я дітей зарізав!.. Го­ре мені, го­ре!

Де я при­хи­лю­ся?»

Так Гонта кри­чав,

По Умані бігав. А се­ред ба­за­ру,

В крові, гай­да­ма­ки ста­ви­ли сто­ли;

Де що за­по­па­ли, стра­ви на­нес­ли

І сіли ве­че­рять. Ос­тат­няя ка­ра,

Остатня ве­че­ря!

«Гу­ляй­те, си­ни!

Пийте, по­ки п՚ється, бий­те, по­ки б՚ється! -

Залізняк гу­кає, - Ану, навісний,

Ушквар нам що-не­будь, не­хай зем­ля гнеться,

Нехай по­гу­ля­ють мої ко­за­ки!»

І коб­зар ушк­ва­рив:

 

«А мій батько оран­дар,

Чо­бо­тар;

Моя ма­ти пря­ха

Та сва­ха;

Брати мої, со­ко­ли,

Привели

І ко­ро­ву із дібро­ви,

І на­мис­та на­нес­ли.

А я собі Хрис­тя

В на­мисті,

А на лиштві лис­тя

Та лис­тя,

І чо­бо­ти, і підко­ви.

Вийду вранці до ко­ро­ви,

Я ко­ро­ву на­пою,

Подою,

З па­руб­ка­ми пос­тою,

Постою».

 

«Ой гоп по ве­чері,

Замикайте, діти, двері,

А ти, ста­ра, не жу­рись

Та до ме­не при­гор­нись!»

 

Всі гу­ля­ють. А де ж Гонта?

Чом він не гу­ляє?

Чому не п՚є з ко­за­ка­ми?

Чому не співає?

Нема йо­го; те­пер йо­му,

Мабуть, не до неї,

Не до співи.

А хто та­кий

У чорній ки­реї

Через ба­зар пе­ре­хо­дить?

Став; роз­ри­ва ку­пу

Ляхів мерт­вих: шу­ка ко­гось.

Нагнувся, два тру­пи

Невеликих взяв на плечі

І, по­зад ба­за­ру,

Через мерт­вих пе­рес­ту­па,

Криється в по­жарі

За костьолом. Хто ж це та­кий?

Гонта, го­рем би­тий,

Несе дітей по­хо­ва­ти,

Землею нак­ри­ти,

Щоб ко­зацьке ма­ле тіло

Собаки не їли.

І тем­ни­ми ули­ця­ми,

Де мен­ше горіло,

Поніс Гонта дітей своїх,

Щоб ніхто не ба­чив,

Де він синів по­хо­ває

І як Гонта пла­че.

Виніс в по­ле, геть од шля­ху,

Свячений вий­має

І свя­че­ним ко­па яму.

А Умань па­лає,

Світить Гонті до ро­бо­ти

І на дітей світить.

Неначе сплять одяг­нені.

Чого ж страшні діти?

Чого Гонта ніби кра­де

Або скарб хо­ває?

Аж тру­ситься. Із Умані

Де-де чуть - гу­ка­ють

Товариші-гайдамаки;

Гонта мов не чує,

Синам ха­ту се­ред сте­пу

Глибоку бу­дує.

Та й збу­ду­вав. Бе­ре синів,

Кладе в тем­ну ха­ту

Й не ди­виться, ніби чує:

«Ми не ля­хи, та­ту!»

Поклав обох; із ки­шені

Китайку вий­має;

Поцілував мерт­вих в очі,

Хрестить, нак­ри­ває

Червоною ки­тай­кою

Голови ко­зачі.

Розкрив, ще раз по­ди­вив­ся…

Тяжко-важко пла­че:

«Сини мої, си­ни мої!

На ту Ук­раїну

Дивітеся: ви за неї

Й я за неї ги­ну.

А хто ме­не по­хо­ває?

На чу­жо­му полі

Хто зап­ла­че на­до мною?

Доле моя, до­ле!

Доле моя не­щас­ли­ва!

Що ти на­ро­би­ла?

Нащо мені дітей да­ла?

Чом ме­не не вби­ла?

Нехай во­ни б по­хо­ва­ли,

А то я хо­ваю».

Поцілував, пе­рех­рес­тив,

Покрив, за­си­пає:

«Спочивайте, си­ни мої,

В гли­бокій оселі!

Сука ма­ти не прид­ба­ла

Нової пос­телі.

Без ва­сильків і без ру­ти

Спочивайте, діти,

Та бла­гай­те, просіть бо­га,

Нехай на сім світі