Читати книгу - "З вершин і низин, Франко І. Я."

class="p1" style="">Лице мов знайоме, та зовсім чуже!»

 

Профілі і маски - ось поле розлоге!

Ось все, що дає нам життя наше вбоге.

 

І вбогі жили б ми, понурі, як мари,

Якби не поезії дивнії чари.

 

Вона ті профілі хапа на льоту,

Дає їм безсмертне життя, теплоту;

 

Всі маски свобідно вона відхиляє

І в душах, мов в книзі, вигідно читає.

 

Укритеє щастя, мов мати дитину,

Вона обгортає у теплу ряднину.

 

Незримії сльози, що плаче душа,

Вона поцілуєм своїм осуша.

 

30 марта - 1 апр[еля] 1893

 

ПОЕТ

 

 

I. ПІСНЯ І ПРАЦЯ

 

 

Пісне, моя ти сердечна дружино,

Серця відрадо в дні горя і сліз,

З хати вітця, як єдинеє віно,

К то́бі любов у життя я приніс.

 

Тямлю як нині: малим ще хлопчиною

В мамині пісні заслухувавсь я;

Пісні ті стали красою єдиною

Бідного мого, тяжкого життя.

 

«Мамо, голубко! - було налягаю.-

Ще про Ганнусю, шумильця, вінки!»

«Ні, синку, годі! Покіль я співаю,

Праця чекає моєї руки».

 

Мамо, голубко! Зарана в могилі

Праця й недуга зложили тебе,

Пісня ж твоя в невмираючій силі

В мойому серці ясніє, живе.

 

Ох, і не раз тая пісня сумненька

В хвилях великих невго́дин життя

Тихий привіт мені слала, мов ненька,

Сил додала до важкого пуття.

 

«Синку, кріпися! - мені ти твердила.-

Адже ж не паном родився ти, чей!

Праця, що в гріб мене вчасно вложила,

Та лиш тебе доведе до людей».

 

Правда, матусю! Спасибі за раду!

Я її правди не раз досвідив.

Праця дала до життя мні принаду,

Ціль дала, щоб в манівцях не зблудив.

 

Праця ввела мене в тайники темні,

Відки пісень б'є чарівна нора,

Нею дива́ прояснилися земні,

Загадка нужди людсько́ї стара.

 

Пісня і праця - великі дві силі!

Їм я до скону бажаю служить;

Череп розбитий - як ляжу в могилі,

Ними лиш зможу й для правнуків жить.

 

14 іюля 1883

 

II. ЧИМ ПІСНЯ ЖИВА?

 

 

Кожда пісня моя -

Віку мого день,

Протерпів її я,

Не зложив лишень.

 

Кожда стрічка її -

Мізку мого часть,

Думи - нерви мої,

Звуки - серця страсть.

 

Що вам душу стрясе -

То мій власний жаль,

Що горить в ній - то се

Моїх сліз хрусталь.

 

Бо нап'ятий мій дух,

Наче струна-прім:

Кождий вдар, кождий рух

Будить тони в нім.

 

І дарма, що пливе

В них добро і зло,-

В пісні те лиш живе,

Що життя дало.

 

7 марта 1884

 

III. СПІВАКОВІ

 

 

Будь ти, співаче, як божа пшениця,

Пісня твоя - золотеє зерно!

Скоро в лушпині доспіє воно,

Колос униз починає хилиться.

 

Знає той колос, стебло і лушпина,

Що для зерна вони тільки й росли,

Що лиш тоді воно повне, коли

Весь живий сок свій в нім зложить ростина.

 

Знає той колос, стебло і лушпина,

Що, як доспіє зерно золоте,

Серп їх нещадний зітне і змете

І що зерно те їх смерті причина.

 

Але ж, леліючи в темній обслоні

Сочні зерня́точка, знає стебло,

Що на будуще воно принесло

Но́ве, багатше життя в своїм лоні.

 

Так весь свій мозок, і нерви, і серце

Й ти в свою пісню, співаче, вкладай,

Біль свій, і щастя, й життя їй віддай,

Будь її колос, лушпина й стебельце!

 

4 іюня 1888

 

IV. РІДНЕ СЕЛО

 

 

І знов я бачу тя, село моє родинне,

Як бачив тя тоді, коли життя дитинне

Плило, немов малий потічок серед трав,

Що в'єсь несміло між дрібними камінцями.

Дрібних утіх і я тут зазнавав,

Задля дрібних гризот лице росив сльозами.

Тоді цікаво ще на світ я поглядав,

Не знав, що́ далі там, за тво́їми хатками,

За лісом, що шумить довкола. І не раз

Питав я річки, де́ пливе вона від нас,

І думкою гонив її тихенькі хвилі

Поза закрутину далеку і стрімку.

І дуба-велетня в сусідському садку

Не раз розпитував, на чиїй він могилі

Щасливій виріс, так високий і розлогий?

І люди всі були мені так близькі, милі,

І знав я всі стежки довкола, всі дороги,

І зрідка лиш моя душа за обруб твій

Летіла в ширший світ.

 

Та чи дитям у тобі

Я був щасливий? Дух дитячий мій

Чи ж перших вдарів зла тут не зазнав на собі?

Чи ж перші золоті надії

Не розвивались тут, мов квіти веснянії,

Морозом збитії? Чи пориви гарячі

М'якої ще душі сміхом тут не топтались,

Докором не душились? Чи ж не ллялись

Найперші сльози тут, найщиршії, дитячі,

Під тиском вчасних ще і недитячих мук?

Хіба ж душа моя, ще чиста, ніжна, біла,

Тут, в рідному селі, уперве не щеміла

Під дотиком твердих, брудних і грубих рук?

Хіба ж не почала ще тут всисатись в груди

Та трута лютая, що й досі духа тлить?

Хіба ж не в тобі я пізнав сирітство, труди

І боротьбу з життям?

 

Чого ж тепер болить

Душа моя, коли по довгому часі

Я в тобі опинивсь, на сугорби отсі