Читати книжки он-лайн » Класика 📜🎩🎭 » Борислав сміється, Франко І. Я.

Читати книгу - "Борислав сміється, Франко І. Я."

139
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 11 12 13 ... 86
Перейти на сторінку:
своєї ви­ни. Мож­на ска­за­ти, що Гер­ма­но­ве ба­гатст­во заїло її, під­то­чи­ло її мо­ральну іс­то­ту. Зро­ду сильна й здо­ро­ва, во­на пот­ре­бу­ва­ла ру­ху, ро­бо­ти, ді­ла, кот­рим би мог­ла за­ня­ти­ся. До­ки жи­ла в бід­нос­ті, до­ти та­ко­го ді­ла їй не хиб­ло. Во­на слу­жи­ла у ба­гат­ших жи­дів, за­роб­ля­ла всі­ля­ко, щоб про­дер­жа­ти се­бе і свою тіт­ку, єди­ну сво­яч­ку, що їй ос­та­лась піс­ля хо­ле­ри. Ро­зу­міється, що, зви­чаєм убо­гих жи­дів, во­на не одер­жа­ла ні­яко­го, на­віть зви­чай­но­го, хай­дерсько­го об­ра­зу­ва­ння. Тяж­ке жит­тя і пра­ця, зви­чай­но од­нос­тай­на і ме­ха­ніч­на, роз­ви­ну­ли її си­лу, її ті­ло, але зов­сім не ткну­ли її дум­ки. Во­на ви­рос­ла в круг­лій не­ві­до­мос­ті і тем­но­ті ду­хо­вій, не ма­ла на­віть тої при­род­ної спо­сіб­нос­ті та «роз­то­ріп­нос­ті», яку зви­чай­но стрі­чаємо у сільських дів­чат. Тільки то, що бу­ло без­по­се­редньо ко­ло неї, то мог­ла во­на по­ня­ти, тим мог­ла за­ня­ти­ся,- по­за тим ні­чо не ро­зу­мі­ла. Та­кою взяв її Гер­ман.

Любові між ни­ми не бу­ло. Прав­да, зра­зу мо­ло­да здо­ро­ва при­ро­да обоїх при­тя­га­ла од­но до дру­го­го,- не­роз­ви­ті чут­тя і дум­ки на­ра­зі й не ба­жа­ли ні­чо­го більше, крім прос­тої ті­лес­ної роз­ко­ші. Та й то ці­ли­ми дня­ми во­ни зви­чай­но не ви­да­ли­ся,- тим приємні­шою бу­ла за­те стрі­ча ве­чо­ром. Їм уро­ди­лась то­ді донька, кот­ра од­на­ко ж швид­ко вмер­ла,- здається, че­рез не­ос­то­рож­ність са­мої ма­те­рі вно­чі. То­ді ще Гольдкре­ме­ри вва­жа­ли­ся за бід­них: Гер­ман уга­няв­ся по ці­лих днях по міс­ту або по око­лиш­ніх се­лах, Риф­ка гос­по­да­ри­ла до­ма, ва­ри­ла, пра­ла, ру­ба­ла дро­ва, ши­ла і ми­ла,- од­ним сло­вом, жи­ла ро­біт­ни­цею, так, як і до­сі. І се бу­ла ще най­щас­ли­ві­ша по­ра її жит­тя за­му­жем. Пер­ша ди­ти­на, та­кож здо­ро­ва і гар­на дів­чин­ка, ду­же її ті­ши­ла і та­кож чи­ма­ло при­чи­ню­ва­ла їй ро­бо­ти й за­хо­дів. Чим більше Риф­ка ро­би­ла та за­по­па­да­ла, тим ста­ва­ла здо­ро­ві­шою і ве­се­лі­шою. Прав­да, во­на са­ма не зна­ла, що се імен­но з пра­ці, і час­те­нь­ко жа­лу­ва­лась пе­ред чо­ло­ві­ком, що не має ні­ко­ли й хви­лі від­ди­ху, що тра­тить здо­ров’я, пов­то­рю­ючи більше зви­чай­ні бе­сі­ди дру­гих жі­нок, аніж го­во­ря­чи з влас­но­го пе­ре­ко­нан­ня і з влас­ної пот­ре­би.

Нещастя хо­ті­ло, щоб ті її ба­жан­ня аж над­то швид­ко спов­ни­ли­ся. Гер­ман роз­ба­га­тів, за­ку­пив ви­гід­ний і об­шир­ний дім на бо­рис­лавськім трак­ті, на­няв прис­лу­гу, якої вимага­ла Риф­ка,- і їй зра­зу не­мов по­лег­ша­ло. Хо­ди­ла по тих по­ко­ях, на кот­рі не­дав­но ще нес­мі­ло пог­ля­да­ла з ули­ці,- приг­ля­да­ла­ся об­ра­зам, меб­лям, дзер­ка­лам та обо­ям, по­ряд­ку­ва­ла в кух­ні, за­зи­ра­ла до спі­жар­ні, але швид­ко піз­на­ла, що все те її ход­жен­ня і за­зи­ран­ня бу­ло не­пот­ріб­не. Гер­ман сам ви­да­вав слу­гам усе по ра­хун­ку і за най­мен­шу не­док­лад­ність гро­зив прог­нан­ням зо служ­би,- тож при не­ве­лич­кім гос­по­дарст­ві, яке у них ве­лось, не бу­ло що бо­ятись ок­ра­ду­ван­ня че­рез слу­ги. На­ня­тий ку­хар ро­зу­мів­ся на ва­ри­ві да­ле­ко ліп­ше, ніж са­ма па­ні, а її ра­ди та роз­по­ряд­ки при­ні­мав з чем­ною нас­міш­кою. Пе­рес­тав­ля­ти меб­лі і пе­ре­ві­шу­ва­ти об­ра­зи їй швид­ко нав­ку­чи­лось,- і от те­пер-то по­ча­лась но­ва, страш­на до­ба її жит­тя. Во­на до­сі не зна­ла, що та­ке ну­да - те­пер ну­да про­сяк­ла її до кос­ті. Во­на то во­ло­чи­ла­ся по ши­ро­ких по­ко­ях, мов зак­ля­та, то си­ді­ла в кух­ні, ба­ла­ка­ючи з служ­бою, то ле­жа­ла ці­ли­ми го­ди­на­ми на со­фі, то ви­хо­ди­ла на ву­ли­цю і вер­та­ла швид­ко до­до­му, не мо­жу­чи най­ти со­бі ні­яко­го за­нят­тя, ні­якої ро­бо­ти, ні­чо­го, що би під­дер­жу­ва­ло в якім-не­будь ру­ху її нер­ви і мо­зок. Служ­ба суп­ро­ти неї бу­ла мов­чаз­ли­ва, зна­ючи її драз­ли­вість за ле­да яке сло­во. В чу­жих до­мах во­на бу­ва­ла рід­ко, та й всю­ди об­хо­ди­лись з нею ду­же хо­лод­но. Впро­чім, вся­кі від­ві­ди­ни бу­ли для неї му­кою. Се­ред но­вих круж­ків лю­дей, в кот­рі так нап­ру­го вве­ло її ба­гатст­во му­жа, во­на чу­лась зов­сім чу­жою, не вмі­ла по­вер­ну­ти­ся, не зна­ла, що го­во­ри­ти, не ро­зу­мі­ла ані їх комп­лі­мен­тів, ані їдких при­ти­ків, а своїми гру­би­ми до­те­па­ми та прос­ти­ми за­міт­ка­ми бу­ди­ла тільки сміх. Швид­ко во­на по­хо­пи­лась, що во­на справ­ді стається тільки пос­мі­ви­щем тих лю­дей, і пе­рес­та­ла зов­сім бу­ва­ти в то­ва­рист­вах, пе­рес­та­ла прий­ма­ти у се­бе чу­жих лю­дей, крім кі­ль­кох стар­ших жі­нок. Та й ті не­за­дов­го по­об­ра­жу­ва­лись за її драз­ли­вість та наг­лі, не­по­га­мо­ва­ні ви­бу­хи і пе­рес­та­ли бу­ва­ти. Риф­ка ос­та­лась са­ма, му­чи­лась і би­лась, мов звір лі­со­вий, за­пер­тий у кліт­ку, і ні­як не ро­зу­мі­ла що се їй та­ко­го ста­ло­ся. Її не­роз­ви­та дум­ка не мог­ла ані дій­ти до при­чи­ни то­го ста­ну, ані най­ти з нього ви­хід, най­ти яку-не­будь ді­яльність, яке-небудь за­нят­тя для своєї здо­ро­вої, креп­кої на­ту­ри, що, ли­ше­на без уся­ко­го ді­ла, без уся­ко­го жи­ві­шо­го ін­те­ре­су до жит­тя, са­ма в со­бі з’їда­лась і по­пе­лі­ла, ви­бу­ха­ла хі­ба над­мір­ним, бе­зум­ним гні­вом за ле­да дріб­ною при­чи­ною. В мі­ру то­го як Риф­ка від­ви­ка­ла від пра­ці, пра­ця ста­ва­лась їй чим­раз не­на­вис­ні­шою і тяж­чою; во­на не мог­ла пе­ре­си­лу­ва­ти се­бе, щоб про­чи­та­ти аби од­ну книж­ку, хоть пе­ред кілько­ма лі­та­ми тіт­ка нав­чи­ла бу­ла її тро­хи чи­та­ти. Ну­да зас­те­лю­ва­ла все пе­ред її очи­ма сі­рою, неп­ри­на­д­ною опо­ною, і во­на ста­ва­лась чим­раз са­мот­ні­ша в сві­ті, опа­да­ла чим­раз глиб­ше на дні тої про­пас­ті, яку круг неї і під нею ви­ко­па­ло ба­гатст­во її чо­ло­ві­ка і кот­рої ані во­на, ані її чо­ло­вік не вмі­ли за­пов­ни­ти ні сер­деч­ною лю­бов’ю, ні ро­зум­ною ду­хо­вою пра­цею.

От в та­кій-то по­рі вро­дивсь Риф­ці син - Гот­ліб. Лі­ка­рі зра­зу не обі­цю­ва­ли йо­му жит­тя. Ди­ти­на бу­ла хо­ро­ви­та, раз на раз кри­ча­ла та пла­ка­ла, а слу­ги в кух­ні по­шіп­ту­ва­ли со­бі, що се якесь «від­мін­ча». Але Гот­ліб не вмер, хоть і не ста­вавсь здо­ро­ві­шим. За­то ма­те­рі йо­го хоть на який­сь час світ роз’яснив­ся. Во­на ці­ли­ми дня­ми бі­га­ла, кри­ча­ла, су­є­ти­лась ко­ло ди­ти­ни і по­чу­ла­ся на­раз здо­ро­ві­шою, мен­ше драз­ли­вою. Ну­да про­па­ла. І рів­но­біж­но з тим своїм виз­до­ров­лен­ням во­на тим сильні­ше по­лю­би­ла сво­го си­на, чим той був слаб­ший і до­куч­ли­ві­ший. Не­діс­па­ні но­чі, не­нас­тан­на гри­жа та за­хід ко­ло нього - все це ро­би­ло їй Гот­лі­ба до­рож­чим, ми­лі­шим. З ча­сом хлоп­чи­на тро­хи ні­би одерз, оду­жав, але зра­зу вже вид­но бу­ло, що йо­го ду­хо­ві спо­сібнос­ті бу­дуть да­ле­ко не блис­ку­чі. Він лед­ве в дру­гім ро­ці ймив­ся хо­ди­ти, а ще в тре­тім ро­ці ле­по­тів, як шес­ти­мі­сяч­на ди­ти­на. За­то, на ра­дість ма­те­рі, по­чав їсти доб­ре, не­мов че­рез три пер­ші ро­ки ду­же про­го­лод­нів­ся. Жи­во­тик у нього все був пов­ний і на­ду­тий, як бу­бон, а ско­ро тільки тро­хи зго­лод­нів, сей­час по­чи­нав ве­ре­ща­ти на всю ха­ту. Але чим більше підрос­тав Гот­лі­б, тим по­ган­ші ро­би­лись йо­го но­ро­ви. Він кож­дому му­сив до­ку­чи­ти, все псу­вав, що да­лось зіп­су­ва­ти, і хо­див по по­ко­ях, мов яка по­ма­на, ви­зи­ра­ючи ті­ль­ки, де би міг чо­го при­че­пи­ти­ся. Ма­ти лю­би­ла йо­го без па­м’яті, тряс­лась над ним і у всім во­ли­ла йо­го во­лю. Її не­роз­ви­ну­та го­ло­ва та

1 ... 11 12 13 ... 86
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Борислав сміється, Франко І. Я.», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Борислав сміється, Франко І. Я."