Читати книгу - "Дай серцю волю, заведе у неволю, Кропивницький"

ж і Іван.

Іван. Здрас­туй­те! По­ма­гай біг вам на все доб­ре.

Одарка, смут­на, відхо­дить від Се­ме­на і стає біля печі.

Чого це ви всі мов­чи­те? Пог­лух­ли, чи що? Здрас­туй­те, ка­жу вам! (По­мов­чав). "Ми­лості про­си­мо сіда­ти!" Спа­сибі, ся­де­мо! (Сіда).

Одарка. Сідай у нас, Іва­не!

Іван. Тоді про­сиш, як сам сів. Здрас­туй­те, ба­бу­сю! Чи ви ще підска­куєте?

Зачепиха. Підска­кую: з печі до до­лу, а з до­лу на піч.

Іван. Со­ром же вам! Такі мо­ло­денькі, що тільки б тан­цю­ва­ти, а ви все на печі… Злазьте мерщій та по­тан­цюєм!… (Тан­цює і співа).

Ходить гар­буз по го­ро­ду,

Питається сво­го ро­ду:

"А чи живі, чи здо­рові

Всі ро­дичі гар­бу­зові?"

Виліз ведмідь на бу­зи­ну,

Сказав "ку­каріку!".

Як у те­бе, так і в ме­не

Брови на шну­роч­ку.

А з го­роді бу­зи­на,

А в Києві дядько;

Тим я те­бе по­лю­би­ла,

Що на п'яті перс­тень.

Чого-бо ти жу­риш­ся, Се­ме­не! Ще гірш бу­ва!…

Семен (схо­пив­ся). Ох, Іва­не! Не ка­жи! Не­хай Одар­ка до­ки не зна… Я сам їй потім ска­жу… Ох, Іва­не, за що, за що на мою го­ло­ву та­ке го­ре?

Одарка (з ля­ком). Та що там та­ке?

Іван. Ду­же ціка­ва! А я й за­був вам роз­ка­за­ти… Чи ви чу­ли про Ми­ки­ту? Який­сь міща­нин роз­ка­зу­вав сьогодні біля шин­ку, що, ка­же, ба­чив йо­го аж під Києвом. "Див­люсь,- ка­же,- йде шля­хом; я й спи­тав йо­го: "Ку­ди бог не­се?". "Ку­ди очі,- ка­же,- втрап­лять!… Кла­няй­тесь там,- ка­же,- батькові й ма­тері і скажіть їм, що вже на цім світі ми не по­ба­чи­мось. Не­хай,- ка­же,- не наріка­ють на сто­ро­жу, буцімто я її підку­пив; мені при­нес­ла тер­пу­га од­на дівчи­на, я пе­ре­пи­ляв риш­ту­ван­ня у хвур­дизі та й втік…" Та ви, ба­чу, й не слу­хаєте ме­не? (Підійшов до Се­ме­на). Се­ме­не, дай сю­ди ру­ку. (Бе­ре йо­го ру­ку). Жаль жінки? Ду­же жаль? Еге! Аж сльози в очах заб­ли­ща­ли…

Семен. Ох, Іва­не, ко­ли б ти заг­ля­нув у мою ду­шу!…

Іван. Вид­ко, бра­ту­хо, й по очах. Страш­на сал­датська ши­не­ля?!

Одарка (учув­ши це). Ох, матінко! До­ленько моя злая!… (Ри­да­ючи, біжить до Се­ме­на й па­дає йо­му на шию). Бо­же мій, бо­же мій, на ко­го ж ти ме­не по­ки­неш?

Зачепиха. Що там та­ке? Чо­го во­на го­ло­сить?

Іван (зру­ше­ний­). Та во­на зду­ру, ба­бу­сю! Бач­те, Се­ме­на наз­на­чи­ли у нек­ру­ти.

Зачепиха. Ох, ли­хо моє тяж­ке!… У нек­ру­ти?… (Го­ло­сить).

Іван. Отак заспіва­ли! Це не­на­че над мерт­вя­ком!… Та вго­моніться, та пос­лу­хай­те сю­ди! І-і, за­го­ло­си­ли! Та слу­хай­те-бо! Ну, ко­ли не хо­че­те слу­ха­ти, то я бу­ду роз­ка­зу­вать з горш­ка­ми! Так слу­хай­те ви, горш­ки, і ви, ко­чер­ги! Наз­на­чи­ли Се­ме­на у нек­ру­ти, а я, як по­чув це, та й ка­жу собі: у йо­го жінка мо­ло­да, а у ме­не ні жінки, ні ха­тин­ки!… Не­хай же Се­мен знає, що є у йо­го вірний і щи­рий поб­ра­тим Іван; піду я за нього в мос­калі!…

Семен і Одар­ка (зди­ву­ва­лись). Що ти ка­жеш, Іва­не?

Іван. Та це я з ко­чер­га­ми ба­ла­каю. Еге, та й ка­жу: піду я за нього в мос­калі!…

Семен і Одар­ка ки­да­ються до Іва­на.

Семен. Опам'ятай­ся, Іва­не! Моє ли­хо, мені й од­бу­вать йо­го!…

Іван (кри­чить). Мов­чи!

Семен і Одар­ка обійма­ють йо­го.

Та ну вас! Ще зва­ли­те з ніг! А ви ду­ма­ли, що Іван вас тільки так лю­бить? Що Іван тільки вміє бре­ха­ти?… Так, бра­те Се­ме­не? Ти мені став як замість батька!… Ніко­ли і ні в чім ти ме­не не скрив­див, від те­бе я ніко­ли ли­хо­го сло­ва не по­чув. Знай же й ти, що у Іва­на під оцією дра­ною сви­ти­ною є сер­це, га­ря­че сер­це! (Чап­ко вти­ра ру­ка­вом очі і сміється крізь сльози). Дурні очі, по­ча­ли пла­ка­ти!…

Семен і Одар­ка (радіючи). Іва­не, бра­те, дру­же!… То­ва­ри­шу вірний!…

Іван. Су­хий­, не­ма­за­ний!… (Вти­ра очі). Ач розп­ла­ка­ли­ся! Ще посліпнуть, ди­явольські очі! Да­вай­те ж хоч горілки або­що! (Сіда за стіл і бадьориться).

Семен і Одар­ка пек­лу­ються і по­да­ють горілку і за­кус­ку.

Зачепиха (хли­па). Спа­сибі тобі, мій си­ноч­ку! От і ка­жуть, що то­ва­рист­во пе­ре­ве­лось!

Іван. То ну-бо вже, не хваліть, а то пе­рех­ва­ли­те на один бік! Не рюм­сай-бо, Одар­ко, та да­вай швид­ше по чарці, а то й я знов зап­ла­чу!

Одарка час­тує йо­го.

Прощай, па­ру­боцт­во! Про­щай, моя ла­та­на сви­ти­но! Про­щай, моя по­шар­па­на до­ле!… Е, та й бра­вий з ме­не бу­де мос­каль! Бе­ре­жись, ду­ша, по­топ бу­де! (Ви­пи­ва). Не бе­ре, зовсім не бе­ре! Лий, Одар­ко, ще! Про­щай, ро­зу­ме! Завт­ра по­ба­чи­мось! (Ви­пи­ва). Да­вай хоч заспіваю на­ос­танці… (Співа).

Гей, шпо­риш, шпо­риш по до­розі,

А бур'ян по об­нозі,

Гей, та не­має прав­доньки ні в ко­му,

Да тільки в од­но­му Бозі…

Гляди ж, Се­ме­не, і ти, Одар­ко,- як по­ба­чи­те ко­ли си­ро­ти­ну, то по­ша­нуй­те й на­го­дуй­те її, як батько ди­ти­ну. Си­ро­ти - то моя рідня! Я за ни­ми пов­сяк­час пек­лу­вав­ся і по­би­вав­ся, я пла­кав з ни­ми… Пла­кав-та й тільки! Не за­бу­вай­те ме­не, мої любі!

Семен і Одар­ка. Не­хай гос­подь од нас одс­тупиться, як ми те­бе за­бу­де­мо!

Іван. А як тра­питься у вас зай­вий кар­бо­ва­нець, ви й пришліть йо­го мені, я за­раз вип'ю, щоб світ мені за­макітрив­ся…

Семен. За це не тур­буй­ся, бра­те!

Іван. Ба­га­то не тре­ба, а так, ко­ли-не-ко­ли кар­бо­ван­ця або й два! Еге, стри­вай, аж ось ко­ли діждусь!... Слу­хай, Одар­ко, ви­ший мені со­роч­ку! Бо в ме­не ще зро­ду-віку не бу­ло ви­ши­ва­ної со­роч­ки.

Семен. Одар­ко, ти мені да­ру­ва­ла оцю со­роч­ку, по­да­руй кра­ще її Іва­нові!

Одарка (по­дає Іва­нові со­роч­ку). Не­хай тобі бу­де на спо­мин!

Іван. Оце так гос­ти­нець! Та як же гар­но ви­ме­ре­же­на! За та­кий по­да­ру­нок го­диться й поцілу­ва­ти!

Одарка (цілує йо­го). Чо­му ж і не поцілу­ва­ти?

Іван. Ну, та й поцілу­ва­ла! Не­на­че вог­нем опек­ла!

Семен. Од щи­ро­го сер­ця!

Іван. А ти, Се­ме­не, не дрімай,- час­туй!

П'ють.

Семен. Чи в пам'ятку тобі, Іва­не, як ми ще за кріпацт­ва втіка­ли у Ба­са­рабію? І тоді при­каж­чик хотів нас пок­ро­пи­ти різка­ми за те, що те­лят упус­ти­ли в шко­ду. А пам'ятаєш, як ми, бу­ло, в Акер­мані хо­ваємось по ро­вах та по плав­нях, як, бу­ло, наїде ста­но­вий! Заз­на­ли ми тоді го­ря!…

Іван. Ех, ли­хо, ли­хо! Ко­ли ти нас пе­рес­та­неш няньчи­ти? Хоч би ти на врем­ня по­ку­ма­ло­ся з ба­га­ча­ми!…

Голос за вікном: "Се­ме­не, а йди до во­лості!"

О, бач, вже й зно­ву прис­ла­ли! А що, тьохну­ло сер­денько? Ну, вип'ємо ще та й ходім.

П'ють.

Гей, п'є ко­зак, п'є,

Бо в ко­за­ка гроші є,

Гей, за ним, за ним ненька ста­ренька

Дрібні слізоньки ллє.

А за мною ніякий біс і