Читати книгу - "Оповідання, Коцюбинський"

Хи­ми­не сер­це вис­ту­пає з бе­регів, ли­це жалібно кри­виться, і сльози ми­мохіть ко­тяться ти­ми бо­роз­на­ми, що по­ора­ло на ви­ду дов­голітнє ли­хо… Хи­ма вий­має з-за па­зу­хи хус­точ­ку, об­ти­рає сльози, го­лос­но ся­кає ніс… І див­на річ! З усіх кутків ба­бин­ця, як на знак, по­чи­на­ють ба­би го­лос­но ся­ка­ти­ся, ви­яв­ля­ючи тим сер­деч­ну скру­ту та жаль за гріхи свої тяжкії…

Виплакавшись крас­ненько, всмак, Хи­ма пот­ро­ху роз­би­рає, про що чи­тає ба­тюш­ка. О, про не­дорід чи­та­ють… Де се? У нас?.. Ні, в якихсь чу­жих сто­ро­нах… І там лю­ди го­ло­ду­ють… Гос­по­ди! Всю­ди ли­хо тов­четься, а так-та­ки справжнє ли­холіття… го­лод… Доб­ре, як хто має спро­можність за­по­мог­ти чим, а нам ко­ли б са­мим з го­ло­ду не за­ги­нуть…

Невеселі по­вер­та­ли Хи­ма та Хо­ма з церк­ви, бо в долі тих го­лод­них, про яких чи­тав ба­тюш­ка, вба­ча­ли во­ни свою влас­ну до­лю, а уява ма­лю­ва­ла їм цілі се­ла го­лод­них лю­дей, без крих­ти хліба, як їм, мо­же, до­ве­деться ли­ши­тись, ко­ли не роз­до­бу­дуть де хліба…

По обіді Хо­ма взяв­ся за псал­тир, а Хи­ма відчи­ни­ла скри­ню та за­хо­ди­лась там по­ряд­ку­ва­ти. Во­на пе­рег­ля­ну­ла су­вої по­лот­на, півмітки, що нап­ря­ла сеї осені, роз­гор­ну­ла і знов поск­ла­да­ла шмат­тя та оде­жу, що прид­ба­ла собі на смерть… Далі з са­мо­го спо­ду вий­ня­ла звідти ста­рий білий п’ятиз­лот­ник. Дов­го розг­ля­да­ла Хи­ма той п’ятиз­лот­ник, обер­та­ючи йо­го на всі бо­ки, здму­ху­ючи з нього по­рох. Дав­но-дав­но, як ще во­на відда­ва­лась, баб­ка її ки­ну­ла їй то­го п’ятиз­лот­ни­ка на по­саг; з то­го ча­су «білі гроші» пе­рет­ри­ва­ли не од­ну ли­ху го­ди­ну, а Хи­ма та­ки не ви­да­ла їх, за­хо­ва­ла, як най­до­рож­чий скарб. Во­на знає, на­що хо­ває тії гроші: ото, як дасть Бог дочці її, що не­дав­неч­ко од­ру­жи­лась, ди­ти­ну, та ще й дівчин­ку, ба­ба по­да­рує то­го п’ятиз­лот­ни­ка внучці, бо вже Бог знає, чи діжде во­на ки­ну­ти ті гроші на по­саг унучці. Ма­ти­ме внуч­ка пам’ятку, зна­ти­ме, що ма­ла баб­ку… Не раз і не два ма­ри­ла Хи­ма над сією дум­кою та звик­ла до неї так, що вже й не уяв­ля­ла собі, як мож­на іншим спо­со­бом роз­лу­чи­тись з п’ятиз­лот­ни­ком… Хи­ма ог­ля­ну­ла гроші навк­ру­ги, пог­ла­ди­ла їх пест­ли­во, на­че ко­ха­ну ди­ти­ну, і, осміха­ючись, за­ви­ну­ла в ганчірку та схо­ва­ла в скри­ню.

А Хо­ма не дов­го чи­тав. Гіркі ду­ми та три­во­га не да­ва­ли йо­му спо­кою: він зак­рив книж­ку і за­ду­мав­ся. Де йо­го взя­ти гро­шей на хліб? За­ро­би­ти ніде, по­зи­чи­ти - ніхто не по­зи­чить, а без хліба не мож­на. До всього чо­ловік звик­не, без усього обійдеться, а без хліба - годі обійти­ся… Ся дум­ка му­ли­ла йо­му сер­це, йшла за ним усю­ди, як тінь, гриз­ла йо­го, як іржа залізо… Хо­ма цілий день хо­див, мов зва­ре­ний, не зна­хо­див собі місця… І Хи­ми­ну ду­шу то­чи­ла тая ж дум­ка, але Хи­ма теж гриз­лась тих­цем і ніби не зна­ла, чо­го Хо­ма ну­дить світом…

Полягали старі спа­ти, та не спа­ло­ся: ок­раєць хліба з по­лиці ліз пе­ред очі, обер­тавсь на всі бо­ки та мов при­мов­ляв: «По­дивіться на ме­не, який я ма­лий, не­ма чо­го й ку­са­ти, та ще й ос­танній!..» По­рож­ня діжа з бо­рош­на пе­ре­вер­та­лась до­го­ри дном, і навіть пи­ло­чок не си­пав­ся з неї…

Не вит­ри­мав Хо­ма.

- Химо, ти спиш? - пос­пи­тав він з печі.

- Не сплю… а чо­го там?..

- Та ба­чиш, я ду­маю, чи не взя­ти б нам у Бер­ка хоч пуд му­ки?

- А за що ж ти її бра­ти­меш?.. Жид набір не дасть…

- Набір не дасть… та я ду­маю… і навіщо ти хо­ваєш то­го п’ятиз­лот­ни­ка?! До­ло­жив би тро­хи, а мо­же б, жид по­че­кав реш­ту, от і був би пуд му­ки…

Хима аж скор­чи­ла на по­лу, мов опе­че­на.

- Не дам!.. І в го­лові собі не пок­ла­дай!.. Зро­ду не дам! Го­ло­дом бу­ду мо­ри­ти­ся, на кар­топлі ох­ля­ну, а п’ятиз­лот­ни­ка не дам!.. Не на те хо­ва­ла я йо­го трид­цять літ, щоб те­пер жи­дам відда­ти!

- Ховай, ба­бо, хо­вай! За­хо­ваєш, ли­хий знає, ко­му!.. А тут аж шку­ра на го­лові бо­лить від тих ду­мок… Хо­вай, не да­вай!..

Хома був сер­ди­тий: він дов­го пе­ре­вер­тавсь на печі та все бур­чав щось сер­ди­тим го­ло­сом…

Хима аж упріла, їй аж душ­но ста­ло від од­ної дум­ки, що її скарб, її п’ятиз­лот­ник, який во­на так дов­го хо­ва­ла, який ма­ри­ла відда­ти лиш ко­ханій унучці, міг би пе­рей­ти в жидівські ру­ки. І вже не дум­ка про хліб, а про той п’ятиз­лот­ник не да­ва­ла спа­ти Химі. Не спав і Хо­ма че­рез «білі гроші».

Хліба не ста­ло: доїли ос­тан­ню ски­боч­ку. Кілька вже день хар­чу­ва­лись старі ва­ре­ною та пе­че­ною кар­топ­лею, аж ох­ля­ли без хліба. Хо­ма хо­див як ніч, нічо­го й не го­во­рив до Хи­ми; мов­ча­ла і Хи­ма, та ду­ми її бли­зе­сенько літа­ли ко­ло од­но­го осе­ред­ка, пе­рестріва­лись та, зда­ва­лось, роз­мов­ля­ли ме­жи со­бою… Хи­ма зна­ла, чо­го су­мує ста­рий, що в нього на думці, а Хомі довідне бу­ло звісно, що ро­биться в душі ста­рої, мов він заг­ля­дав ту­ди… І не ди­во: жи­ву­чи вкупі трид­цять літ, во­ни ста­ли схо­жи­ми од­но до од­но­го, ро­зуміли од­но од­но­го, як самі се­бе.

«Господи! - ду­мав Хо­ма. - Ко­ли б хто заг­ля­нув у ха­ту; мо­же б, ме­ня тро­хи по­лег­ша­ло, як­би по­чув людську мо­ву, а то та­ке, що хоч за по­яс та на го­ри­ще…»

Але ся дум­ка за­раз на­ля­ка­ла йо­го: тут са­мим нічо­го їсти, а, бо­ро­ни Бо­же, тра­питься гість, тоді чим хоч прий­май, іно со­ро­му на­бе­реш­ся… Та хи­мер­на до­ля, ма­буть, підслу­ха­ла ба­жан­ня Хо­ми­не і не да­ла йо­му дов­го мірку­ва­ти над там, чи доб­ре бу­де, як з’явиться гість, чи ні, бо двері рип­ну­ли, і гість став на по­розі…

- Здорові бу­ли, сва­те!

- Здорові будьте й ви! Яким се по­би­том? - зди­ву­вав­ся Хо­ма.

- Привіз січку різа­ти до жи­да… а ва­ша Зінька й ка­же: заїдьте там, та­ту, до ста­рих, пе­ре­кажіть, що я, хва­ли­ти Бо­га, здо­ро­ва, та пос­пи­тай­те, як там їм жи­веться… От я й заїхав до вас, сва­те! А де ж сва­ха?

Хима вилізла з-за печі.

- Як вас Бог ми­лує, сва­те?.. Що там сва­ха? А моя Зінька?.. Та сідай­те ж бо! - прип­ро­шу­ва­ла Хи­ма, а в са­мої вертілось на думці: «Го­ло­вонько ж моя бідна! Чим же я прий­ма­ти­му сва­та? Хоч ви­ко­лу­пай з пальця, а дай!..»

Хома ба­ла­кав зі сва­том та все якось чуд­но та нес­покійно пог­ля­дав на ста­ру: він пам’ятав, що сват завсіди час­ту­вав йо­го горілкою та що й йо­му го­диться як слід прий­ня­ти гос­тя. Хо­ма та­ки не вит­ри­мав: як тільки Хи­ма вий­шла з ха­ти, він шус­нув за нею до сіней.

- Стара! - по­чав він ти­хим та несмілим го­ло­сом. - Го­ди­ло б ся по­час­ту­ва­ти сва­та чар­кою…

- Та вже ж го­ди­ло