Читати книгу - "Дорогою ціною, Коцюбинський"

се­ред куп­ки верб та по­мiж оче­ре­та­ми ци­ганський ви­се­лок. Вiн скла­дав­ся всього-навсього з трьох ха­ток, влас­ти­во, кур­ни­кiв, ни­зеньких, кри­вих, злiп­ле­них iз гли­ни, як лас­тiв­ча­нi гнiз­да.

У двох iз них, оче­вид­но, нiх­то не жив, бо вiк­на бу­ли по­ви­ди­ра­нi, ко­ми­ше­вi стрi­хи об­си­па­лись i кiн­цi лат стир­ча­ли з них, як реб­ра кiс­тя­ка. Тiльки в од­нiй лiп­лян­цi свi­ти­лись два вi­кон­ця i вив­ся ди­мок iз вер­бо­во­го ди­ма­ря.

Там жи­ла оди­но­ка у ви­сiл­ку ци­ганська сiм'я. Най­бiльше мiс­ця в хат­цi зай­ма­ла пiч iз ве­ли­ким, ма­ло не до зем­лi ко­ми­ном. При­пi­чок був так низько, що во­гонь го­рiв сли­ве на зем­лi. Си­ва розт­рi­па­на ци­ган­ка грi­ла ко­ло вог­ню свої лах­ма­ни, пiдк­ла­да­ла в огонь оче­рет i ку­ри­ла з ко­рот­кої люльки. На ла­вi, в ви­гiд­нiй i мальовни­чiй по­зi, роз­ки­нув­ся мо­ло­дий ци­ган. Йо­го чор­нi ку­че­рi ви­ла­зи­ли крiзь по­дер­тий бриль, а блис­ку­чi очi й ве­се­ле, подзьоба­не вiс­пою бо­ро­да­те об­лич­чя ос­мi­ха­лось до мо­ло­ди­цi, що, зiг­ну­та, сил­ку­ва­ла­ся стяг­ти з но­ги сво­го чо­ло­вi­ка чо­бiт, її струн­ка фi­гу­ра зiг­ну­лась од нап­ря­ги, як ту­гий лук, а фан­тас­тич­ний си­нiй плащ i чер­во­на спiд­ни­ця не мог­ли скри­ти мiц­них форм мо­ло­до­го тi­ла.

На по­ро­зi сто­яв ста­рий ви­со­кий ци­ган, не­мов роз­ду­му­вав, чи увiй­ти до ха­ти. Вреш­тi вiн пе­рес­ту­пив по­рiг, пi­дiй­шов до пе­чi i при­су­нув­ся "до вог­ню, так що йо­го су­во­ре об­го­ле­не об­лич­чя заб­ли­ща­ло мiд­дю. То­дi обiз­вав­ся до мо­ло­д­шо­го:

- Ти заг­нав. Ра­ду, шка­пи­ну? Щоб ча­сом не заб­ре­ла в плав­нi та не зго­рi­ла.

Раду зби­равсь од­по­вiс­ти, ко­ли в той мент щось сильно стук­ну­ло в вiк­но.

Усi здриг­ну­ли­ся. Мо­ло­да ци­ган­ка вис­ко­чи­ла з ха­ти.

Скоро пiс­ля то­го знад­во­ру по­чув­ся її рiз­кий гор­ло­вий го­лос:

- Раду, аор­де!

Раду лi­ни­во звiв­ся з ла­ви i вий­шов над­вiр; за ним по­дав­ся ста­рий.

Пiд вiк­ном, у бла­га­ючiй по­зi, сто­яла пе­ред ци­ган­кою якась страш­на жiн­ка, блi­да, прос­то­во­ло­са, в по­дер­тiй за­бо­ло­че­нiй оде­жi, i на­ма­га­ла­ся щось ви­мо­ви­ти. її вус­та во­ру­ши­ли­ся, та го­лос не до­бу­вав­ся. Се її му­чи­ло, i во­на го­во­ри­ла очи­ма - чер­во­ни­ми, на­ля­ка­ни­ми, страш­ни­ми. Вреш­тi їй уда­лось прох­ри­пi­ти:

- Люди… доб­рi… ря­туй­те… ря­туй­те!.. Ос­тап ле­жить там, не­да­ле­ко… хо­дiм… ря­туй­те!.. Ци­га­ни нi­чо­го не ро­зу­мi­ли.

- Содеш ду­ша? пи­тав ста­рий ци­ган. Со­ло­мiя, од­на­че, не слу­ха­ла йо­го - во­на звер­та­лась до Ра­ду, ха­па­ла за плащ ци­ган­ку, бла­га­ла ста­ро­го. Во­на стог­на­ла i тяг­ла їх за со­бою.

Цигани не ха­па­ли­ся. Во­ни ра­ди­ли­ся, спе­ре­ча­ли­ся, кри­ча­ли. Вреш­тi зва­жи­лись - Со­ло­мiя се по­мi­ти­ла. Во­на ухо­пи­ла за ру­ку ци­ган­ку, на­че бо­яла­ся втра­ти­ти її, i по­бiг­ла в той бiк, де го­рi­ли плав­нi. Ци­га­ни лед­ве всти­га­ли за нею. Пе­рей­шов­ши до­ро­гу, во­на по­да­ла­ся вздовж плав­нiв.

- Кай жа? три­вож­но кри­чав Ра­ду на Со­ло­мiю. Але во­на не од­по­вi­да­ла та все бiг­ла на­пе­ред. Вреш­тi зу­пи­ни­лась, наг­ну­лась до зем­лi i про­мо­ви­ла:

- Остапе!..

Одповiдi не бу­ло.

Цигани теж наг­ну­ли­ся при­див­ля­ючись. Ле­жав який­сь чо­ло­вiк. Ста­рий ци­ган вик­ре­сав вог­ню, за­па­лив оче­ре­ти­ну i наб­ли­зив її до Ос­та­по­во­го об­лич­чя. Очi в Ос­та­па бу­ли зап­лю­ще­нi, а на бi­ло­му ви­ду ви­раз­но за­чор­нi­ли мо­ло­дi ву­са й гус­тi бро­ви.

- Саншукар… шеп­ну­ла мо­ло­да ци­ган­ка, на­ги­на­ючись над Ос­та­пом.

Ся пох­ва­ла, ви­ди­мо, розд­ра­ту­ва­ла Ра­ду, бо вiн грим­нув на жiн­ку гор­ло­вим, ди­ким го­ло­сом i одт­ру­тив од Ос­та­па.

- Люди доб­рi,- бла­га­ла Со­ло­мiя, сто­ячи на ко­лi­нах,- зми­луй­тесь, прий­мiть нас до ха­ти… Ви ж ба­чи­те - про­па­да­є­мо… Чо­ло­вi­ка мо­го пост­ре­ле­но, вiн лед­ве жи­вий, ма­ло не за­ги­ну­ли ми в плав­нях… Я вам од­дя­чу, я вам од­роб­лю… Вi­зьмiть усе, що маю… все… та не ки­дай­те нас… Ось на­те…

З си­ми сло­ва­ми Со­ло­мiя зiр­ва­ла з шиї тор­бин­ку i ви­си­па­ла з неї на ру­ку ста­ро­му ци­га­но­вi кiлька срiб­них мо­нет.

Старий поб­ряз­кав гро­ши­ма на до­ло­нi, пiд­ки­нув їх i схо­вав у ки­ше­ню.

- Мiшто!.. сказав вiн ко­рот­ко. По на­ра­дi з мо­ло­дим во­ни взя­ли Ос­та­па - один пiд пах­ви, дру­гий за но­ги - i ти­хо по­су­ну­лись до ха­ти.

Стара ци­ган­ка вiд­жи­ла, ко­ли при­не­се­но ра­не­но­го, її стра­ш­не, жов­те, вiдьомське об­лич­чя зра­зу ста­ло доб­рi­шим, а си­вi пас­ма кiс, що ви­би­ва­лись iз-пiд чор­ної хус­тин­ки, спо­кiй­но ля­га­ли на Ос­та­по­вi гру­ди, мов на гру­ди си­на, ко­ли во­на об­ми­ва­ла та пе­рев'язу­ва­ла йо­му ра­ну. На­поєний не­за­ба­ром зiл­лям, iз пе­рев'яза­ною ра­ною, зог­рi­тий теп­лом, Ос­тап розп­лю­щив очi. Се так вра­ду­ва­ло ста­ру ци­ган­ку, що во­на за­белько­та­ла щось жва­во, сильно за­ча­дi­ла з лю­льки i ра­дiс­но пот­рi­па­ла Со­ло­мiю по пле­чах.

Стара ци­ган­ка взя­ла Ос­та­па пiд свою опi­ку. Во­на хо­ди­ла ко­ло нього, ва­ри­ла йо­му зiл­ля, об­див­ля­лась ра­ну, поїла ко­зя­чим мо­ло­ком, особ­ли­во ко­ли Гi­ца та Ра­ду ви­хо­ди­ли з до­му.

Молода Ма­рi­уца при муж­чи­нах не звер­та­ла ува­ги на Ос­та­па, ба на­вiть по­ка­зу­ва­ла, що її сер­дить уся ся iс­то­рiя: во­на час­то вик­ри­ку­ва­ла щось ли­хе рiз­ким, як у во­ро­ни, го­ло­сом i бли­ма­ла неп­ри­вiт­ним оком у ку­ток, де ле­жав ра­не­ний, та Со­ло­мiя по­мi­ча­ла, що все се ро­биться бiльш для Ра­ду, бо, сер­дя­чись, ци­ган­ка по­зи­ра­ла ско­са на чо­ло­вi­ка, ви­ди­мо цi­кав­ля­чись, яке се вра­жен­ня ро­бить на нього.

Проте до­во­лi бу­ло муж­чи­нам вий­ти за по­рiг, як Ма­рi­уца обер­та­лась у доб­ру, сер­деч­ну жiн­ку i по­ма­га­ла Со­ло­мiї та ста­рiй ма­те­рi хо­ди­ти ко­ло Ос­та­па. Во­на ук­ри­ва­ла йо­го най­теп­лi­шим iз своїх лах­ма­нiв, од­гор­та­ла во­лос­ся з чо­ла, од­га­ня­ла осiн­нiх мух i все се ро­би­ла так охо­че, з та­ки­ми жва­ви­ми та гар­ни­ми ру­ха­ми, що зда­ва­ла­ся гнуч­кою рос­ли­ною на вiт­рi. Зир­ка­ючи своїми чор­ни­ми, блис­ку­чи­ми очи­ма то на Ос­та­па, то на Со­ло­мiю, во­на пи­та­ла в Со­ло­мiї:

- Мануш? Ма­нуш?

I ко­ли Со­ло­мiя, не ро­зу­мi­ючи, чо­го та хо­че, ки­ва­ла на­угад го­ло­вою, во­на до­пи­ту­ва­лась:

- Сарбу шос?

Часом че­рез Ос­та­па ци­ган­ки спiз­ня­ли­ся з манд­рiв­кою на жеб­ри. Що­ран­ку во­ни зап­ря­га­ли у свою дво­ко­лес­ну гар­бу ма­леньку, ху­ду й об­лiз­лу шка­пи­ну, за­би­ра­ли з со­бою по­ло­т­ня­нi сак­ви i за­ла­зи­ли у зби­ту зi ста­рих до­щок де­рев'яну скри­ню, що слу­жи­ла за­мiсть ва­са­га у гар­бi. Скри­ня бу­ла та­ка ви­со­ка, що ста­ра ци­ган­ка цiл­ком зни­ка­ла у нiй, і тiльки її страш­на го­ло­ва з бi­ли­ми пат­ла­ми та чер­во­ною люлькою в зу­бах виг­ля­да­ла звiд­ти. Ма­рi­уца ста­ва­ла у скри­нi на ко­лi­на i сми­ка­ла за вiж­ки. Ма­ла, об­лiз­ла шка­пи­на сум­но схи­ля­ла го­ло­ву i не ру­ша­ла­ся з мiс­ця. Ма­рi­уца цмо­ка­ла, би­ла її вiж­ка­ми, обер­та­ла ба­тiг то од­ним, то дру­гим кiн­цем, пiд­бадьорю­ва­ла гор­ло­ви­ми зву­ка­ми. Шка­пи­на нi з мiс­ця. То­дi ста­ра ци­ган­ка ви­пус­ка­ла з су­хих гру­дей ди­кий, не­люд­сь­кий крик, пi­дiй­ма­ла до­го­ри ку­лак iз ди­му­чою люлькою, тря­с­ла їм i кля­ла так страш­но i зав­зя­то, що ко­ми­шi схи­ля­лись нав­ко­ло од стра­ху i со­ро­му. Ко­ли трап­ля­лись муж­чи­ни, во­ни по­ма­га­ли жiн­кам кри­ком i ру­ка­ми. Се­ред нес­ка­за­н­но­го гвал­ту шка­пи­на вреш­тi на­ду­му­ва­лась, ви­тя­га­ла хре­бет, ви­пи­на­ла реб­ра i, лед­ве пе­рес­ту­па­ючи трем­тя­чи­ми но­га­ми, тяг­ла чуд­ний вi­зок по кур­нiй до­ро­зi.

Вони їзди­ли по се­лах, жеб­ра­ли, зби­ра­ли де яєчко, де жме­ню му­ки або ку­ку­руд­зи, ви­ко­пу­ва­ли зi