Читати книгу - "Дух джунглів, Алла Сєрова"

— Не що, а хто. Уранці розглянемо трофей, а зараз спи.

— Але…

— Спи, Еде. Нема чого сперечатись.

Знаєте, як я уявляю собі навколишній світ? Це неначе камениста пустеля, повна сипучих пісків і глибочезних урвищ, і я маю балансувати між ними, щоб не зірватися в безодню чи не провалитись у роззявлену пащеку пісків. Мені часто сниться така пустеля, і тоді на ранок я прокидаюсь розлючена й нещасна.

Слова нічного трофея просто довели мене до сказу:

— Я вб'ю тебе, жінко.

А хто тобі сказав, що я розв'яжу твої кінцівки? Мені потрібна твоя здатність говорити, а от рухатись тобі якраз не треба. Можливо, це я вб'ю тебе. Зв'язаного. І совість мені навіть не подумає дошкуляти, бо коли я в джунглях, моя совість впадає в анабіоз — так на неї діє сморід зеленої вогкої хащі.

— Це потім, аміґо. Як тебе звати?

— Я нічого тобі не скажу. Я тебе вб’ю.

Мрійник. Убив би, звичайно, і не спитав би, як звати. А я вихована жінка, тож питаю. Не тому, що мені цікаво, а просто так, аби чемно розпочати розмову. Не хочеш чемності — ось, маєш стусана під ребра, мені не шкода.

Він стогне крізь зуби і спопеляє мене поглядом. У нього смагляве обличчя, прямий ніс і густі брови. А великі чорні очі, довгасті, окрилені чудовими віями — десь я бачила такі очі, в кого? — втупилися в мене з такою злістю, що де там гримучій змії! Ні, чіко, мені не страшно. Мені вже нічого не страшно на цьому світі. Але ти ще про це не знаєш. Ти лежиш тут зв'язаний і не бажаєш підтримувати ввічливої світської бесіди. То я можу повчити тебе манер, і тоді наші стосунки перейдуть зовсім в іншу фазу. Краще не доводь мене до цього.

— Як знаєш. Мені, зрештою, байдуже, як тебе звати. Власне кажучи, ти ще живий тільки тому, що я мала надію дістати трохи інформації. Як ні, то ні. Помреш безіменним.

— Ти не зробиш цього.

— Це ти так думаєш.

Я берусь до поклажі нашого гостя. Практична штука наплічник. Що ми тут маємо? Почата пляшка бурбону, кілька банок консервованих бобів зі свининою, військова аптечка першої допомоги мексиканського виробництва, коробка патронів до пістолета тридцять восьмого калібру. А де стрілялка? Я надто швидко його зв'язала, тож зброя десь на ньому. Хлопче, ти лоскоту не боїшся?

— Я вб'ю тебе.

— Ти що, англійською тільки три слова знаєш?

— Я вб'ю тебе.

— Це вже стає одноманітним, тобі не здається?

Пістолет нівроку, величенький. Такий самий я маю під сорочкою за поясом. Це добре, дуже добре. Тепер моя боєздатність поліпшилась, і це мене по-справжньому тішить. Хоч щось приємне за весь чортів ранок!

— То як, аміґо? Поговоримо чи пристрелити тебе?

— Торі!

Як невчасно прочумався Ед! Але все одно вже час колоти антибіотик, що я й роблю. Ед вражено дивиться на мене.

— Чого ти?

— Це варварство! Ти справді збираєшся вбити цього чоловіка?

— Так, а що?

— Ти не можеш!..

— Звичайно ж, можу. Хоча ти маєш рацію, стріляти не варто, постріл почують, та й набоїв шкода, але перерізати йому горло я…

— Припини блазнювати! Ти знаєш, про що я. Ти не можеш убити цього чоловіка, він же нічим нам не зашкодив.

— То ти пропонуєш мені почекати, доки він щось нам заподіє? Дивись, який здоровань! От він би не роздумував і не мучився етичними питаннями, а просто повбивав би нас. Такий світ, Еде. І ти або живеш за цими правилами, або помираєш молодим, і тоді вже тобі байдуже до всіх правилі законів.

— Це неможливо. Я не вірю своїм вухам!

— Краще повір, красунчику. І не дратуй мене, бо…

— Ти й мене вб'єш?

— Правильно. Нарешті ти зрозумів.

— Це просто божевілля!

Я його вже не слухаю. Ох, ці мені янкі з їхніми поглядами на недоторканність людського життя! Стерти з лиця земної кулі невеличкий Ірак, видушити газами ще когось там — це нічого, це державний інтерес, а вбити зв'язаного бандита — варварство? Я не бачу тут логіки, та її годі шукати в цих зразкових громадян. О, вони зовсім не такі вільні, як усім розказують. Вони не можуть навіть дати прочуханки власним розбещеним дітлахам, аби хоч трохи привести їх до тями. Вони не можуть позалицятись до жінки, що сподобалась. Вони не можуть одягти вдень яскраві прикраси. Вони не можуть пити пиво, сидячи на лавці в парку. Вони не можуть самі подбати про себе, не можуть навіть спілкуватися між собою без адвокатів і психологів. А головне — вони ніяк не можуть затямити, що решта людей не зобов'язані жити так, як цього бажає абсолютна більшість білого протестантського населення. Вони страшенно дратують мене іноді. Наприклад, зараз.

— То ти пропонуєш відпустити його?

— Так, адже це буде справедливо!

— Відповідь хибна. Ти не в матеріалі, тож лежи собі спокійно.

Я знову повертаюсь до зв'язаного чоловіка. Він пропікає мене ненависним поглядом. Ой, чіко, у твоїй голові одна-єдина звивина, та й та від бейсболки. Ніж у мене гострий, а зарізати тебе для мене не становить жодних труднощів. Я навіть не стану перейматися прилаштуванням трупа, тут є кому про це подбати.

— То ти так і не скажеш мені, що це за чудова місцинка?

— Перу. Або Колумбія.

— Ага. А точніше?

— Джунглі.

Ти хочеш трохи розважитись? Пограймось, чіко, я не проти. Я знову даю йому добрячого копняка.

— Торі, припини негайно!

— Заткни пельку, Еде!

Теж мені великий гуманіст. Припинити! Я розлючена, тому зараз усім буде весело. Мені набридла ця ідіотська ситуація. Якби не Ед, я була б уже далеченько. А тепер маєш: зв'язаний нахаба з одного боку і великий гуманіст — з іншого. Жоден з них не додає мені приємних хвилин, чорт забирай.

— Знаєш, чіко, ти мене зацікавив. Я не вб'ю тебе одразу. Я вирішила трохи розважитись, тому зараз ампутую тобі щось. Наприклад, член. А потім залишу тут — зв'язаного. Як тобі це подобається?

— Чортова садистка, негайно розв'яжи його!

— Якщо ти не припиниш істерики, то зараз приєднаєшся до нього. Що ти робиш у джунглях, чіко? Чого вештаєшся поночі, коли всі добрі люди давно сплять?

Він мовчить. От йолоп! А мав би розуміти, що так поводитись просто нераціонально. Ці мені латиноси з їхньою гордістю мачо! От лежиш ти отут разом зі своєю гордістю, і що? У твоєму віці вже треба бути розумнішим.

— Чого мовчиш? Слів забракло? У мене є час, а в тебе —