Читати книгу - "Сад забутих плодів"

з'єднує отак столицю з морем.

Стоять човни в Калькутті на дахах

гойдаються на хвилях меблі

вигулькують мов голови утоплеників дині.

А на Кавказі люди пнуться в гори

мов мурашня що нескінченним ланцюжком

рятуючись від вилитої з глечика води

повзе стіною ввись.

Америка Південна під водою

а у Північній тільки хмаросяги

пентгаузи повистромляли круг яких

папери плавають бляшанки і тварини здохлі

а також крейсери. Куди вони прямують?

Книжки з бібліотек усього світу

розкисли і пустили за водою

свої сюжети вірші та казки

і наче голубів поснулих зграї

пливуть неспішно білі сторінки.

З верхівок гір волають люди сонця

марно

світ перетворений на кулю з каламутної води

невпинно мчить у нескінченній тиші.

Вересень

~ Музика дощу на слуху ~

[2, понеділок]

З місця, у якому стоїть наш будинок, ми спостерігаємо дивовижно мальовничі картини заходу сонця. Моя дружина неодмінно хоче помилуватися на кожну з них і щоразу кличе мене приєднатися до неї. А я завжди знаходжу виправдання, щоб не виходити з будинку, бо мене дратує оцей її надміру романтичний захват. У Дубултах, на Балтійському морі, я поводився слухняніше, після вечері сідав разом із Лорою на одній із численних лавочок, розставлених на піщаних дюнах над пляжем. Зрештою, навіть царі їздили туди з Санкт-Петербурга, щоб побачити сонце на вечірньому прузі й насолодитися святом барв, що не мерхнуть до одинадцятої вечора. Скільки вже років ми не втомлюємось милуватися заходом сонця?

[5, четвер]

Сьогодні вранці зробилося прохолодніше, і в майстерню позалітала сила-силенна мух і джмелів. Вони дзижчали й билися об скло. Тоді я відчинив вікна, але комахи не виявили жодного бажання вилітати надвір. Я знову зачинив вікна, і комахи знову стали битися об шибку. Частина з них, оглушені, падали на підлогу. Я побачив, що деякі вже мертві. Нарешті дзижчання змовкло, і в майстерні запанувала тиша. Занадто високою виявилася ціна за відновлення спокою. Я вийшов у сад.

Чотири батькових брати

і Назарена їм сестра дев'яностолітня

в Америці жили

листівки слали з привітом

достоту як ті моряки

що закоркованими у пляшках

кидають звістки в море.

Надибав я листа від Назарени

де пише та до брата мого батька

«Доварде край уже рахункам

життєвим нашим

час підбити риску. Тут у Бразилії

я часто згадую оту пригоду

як везли ми на продаж рибу

на ярмарок Верокйо

тисяча дев'ятсот тринадцятого року

нам повінь просто на очах зірвала міст

і ми промучилися цілий день на возі

чекаючи намарно перевозу.

Та риба в ящиках по тому

протухла нам уся удома

і як мені вона смердить аж дотепер

здається часом це є запах мого життя».

[7, субота]

Машиною долаємо кам’янисті дороги, що з’єднують гірські бескиди навколо Пеннабіллі. Вряди-годи робимо зупинки там, де з переораної плугом землі вигулькують уламки рожевої цегли й римської черепиці. Підбираємо почорнілий площик — вістря стріли. Я поклав його в кишеню, але час від часу виймаю і кручу між пальцями. Питаю себе, яку тварину поцілили тією стрілою.

[8, неділя]

Трапляються дні, коли незалежно від пори року хочеться сховатися від болю або від нудьги, образити цим когось або самого себе; і тоді я подумки йду й зачиняюся в невідомій квартирі на околиці Москви — там, де мені найменше хотілося б мешкати. У районі Косино, де всі будинки однакові, я помітив молодих людей, які на лижах виводили собак на прогулянку, а крамниці, майже завжди порожні, були сповнені неживого блакитного світла. Квартира, в якій я іноді зачиняюся у своєму уявному вигнанні, має дві кімнати й ванну. Саме там мешкала стара поетеса з Тбілісі. Шляхетна й завжди ладна ніжно обдарувати вас своєю витонченістю й легкістю свого смутку. Одягнена в чорне вбрання з величезними білими комірами прозорої тканини. Стіни маленької вітальні були затулені брудними дзеркалами, затуманеними сіруватою пліснявою. В іншій кімнаті розташовувалася мала кухонька з короткою кушеткою. Можливо, ті люстра у вітальні мали збільшувати простір кімнати, створювати лабіринти оманливої глибини. Тепер ця вітальня стає моїм притулком, коли я хочу втекти від життя, яке часто обтяжує мене сумом і нудьгою. Упродовж мого уявного переселення я вдаюся до гри, яка полягає в тому, щоб не дати дзеркалам упіймати моє відображення. Бути чи не бути.

Недорікою та дівчина була

що шкарбани взувала

і вбиралася в лахи

які щільно перса її облягали

тверді як камінь. Її кострубата мова

викликала одразу

бажання вкинути слово

між її белькотання навздогад

а коли це допомагало вона сміялася

аж тремтіла потішена

наче ви в її плоть увійшли душею.

[11, середа]

Сьогодні ввечері вітер несподівано вщух. Мигдаль перестав тремтіти й завмер на гілках, розцвічених призахідним сонцем. Я прогулявся до площі, аби почути фонтан, на який падала рожева тінь собору. Там я зустрів німецького архітектора Роланда Гунтера, який часто живе в Анґ’ярі. Ми з ним добалакалися до того, що слід би створити маленький пересувний університет для вивчення й пошуку поетичних місцевостей. В одному з покинутих будинків із проваленим дахом було б непогано зробити фонтан із ринв; і це можна було б назвати «Будинком води».

[12, четвер]

Ллє дощ. Ми виїжджаємо в Кортону. Уздовж дороги до Віамаджо мисливці випускають собак у місцях, де вивішено повідомлення про заборону полювання. Мисливці відповідно навчають собак, а тоді спостерігають за ними в біноклі. На огородженій галявині, укритій сухою травою, я встигаю помітити розлюченого вепра, який біжить у бік зораного поля на межі з лісом, що розкинувся трохи вище. Соснова алея, що веде до Сан-Сеполькро, струшує сухі голки, що сиплються на нас дощем, разом із останніми краплями води. Небо вже ось-ось проясніє. За Анґ’ярі потяглися поля з зеленим листям тютюну, обгорілими соняшниками, що позвішували голови з сухих стебел, і