Читати книгу - "Віщий сон, або Інтуїція, Софія Чайка"

Розділ 8

 

 

Яні все ж довелося йти на загальнолікарняну гулянку. Головний лікар оголосив захід обов'язковим для відвідування. І все через гостей. «Маестро» захотілося продемонструвати гостинність перед лікарями з Торонто. А яка ж гостинність без столів, що ледь не ломляться від їжі?

Яна до останньої хвилини не могла вирішити, що одягнути. Хотілося виглядати не надто помітно та водночас більш-менш ефектно. Як поєднати перше та друге, вона не знала. Замислюватися про причини такого незвичного бажання Яна навіть не намагалася. Переконавшись, що самій їй не впоратися, вона звернулася за допомогою до сусідки Марійки — колишньої королеви школи, а зараз матері двох симпатичних дворічних близнюків Люсі та Лялі.

Маша критично переглянула весь її гардероб і впевнено заявила, що в шафі Яни немає нічого вартого уваги. На щастя у Марійки завалялося одне симпатичне платтячко — жодного разу не вбране й придбане ще до пологів, яким вона ладна пожертвувати лише тому, що до неї вперше звернулася за порадою відмінниця. У пориві благодійності молода матуся зробила сусідці макіяж і попередила, що Яна ні в якому разі не повинна торкатися обличчя руками, тільки помадою.

Все це Марійка виконала спритно та швидко, попри те, що два маленьких янголятка безперервно крутилися під ногами, кричали, вимагаючи уваги, і намагалися дістатися до косметики. А коли їм це вдалося, вони розфарбували нею себе та всіх ляльок, що потрапили їм на очі. У той час як Яна спостерігала за армагеддоном з жахом, її сусідка абсолютно спокійно дістала вологі серветки й по черзі витерла симпатичні личка близнюків.

Від холоду та ще більше хвилювання, переступаючи з ноги на ногу в чорних туфлях на високих підборах, Синичка довго не наважувалася увійти в невеликий ресторанчик під пишною вивіскою «Амур». Вона вкотре лаяла себе за марнославство, що змусило її зазирнути додому в пошуках відповідного одягу. Адже могла залишитися на роботі та з'явитися в ресторані разом з іншими лікарями, які не турбувалися через зовнішній вигляд. Тепер же їй доведеться заходити всередину на самоті, на очах у всіх. Яна терпіти цього не могла, але холод переносила ще гірше. Коли її зуби почали стукати, вона зітхнула та увійшла.

 

* * *

 

Він нудьгував, але варто було дівчині з'явитися, і настрій одразу поповз догори. А разом з ним і очікування чогось особливого. Остап здивувався, що ніхто з присутніх чоловіків не підхопився, щоб запропонувати їй місце за своїм столиком.

  Тепер вона не була схожою на підлітка у своїй темно-бірюзовій сукні — така вродлива і витончена. У будь-якому випадку — точно неординарна дівчина.

Вона оглянула залу, мабуть, розшукуючи когось. В ній відчувалася якась незахищеність, навіть вразливість, яка ледь не змусила Остапа підвестися і запросити...

Власне, запросити було нікуди. За його столиком не виявилося вільних місць, а танці ще не почалися. До того ж вони досі не знайомі.

Що це з ним? Двадцять перше століття на дворі. Може й сам познайомитися.

Він вже встав зі стільця, коли поруч з Яною з'явився симпатичний чорнявий чоловік, взяв її під руку та відвів до одного зі столиків. Дівчина посміхнулася, а в Остапа зіпсувався настрій. Тільки дурень міг припустити, що така дівчина може залишитися без чоловічої уваги.

— Сумуєш, Остапе?

Хелена Родзинська — мила, розумна жінка. Вони спілкувалися досить тісно вже декілька років. Остап підозрював, що Хелена мріє про щось більше, ніж просто дружба. Він так і не зважився на близькі стосунки з нею, і не тільки тому, що її батько — директор клініки, по суті — його роботодавець. Щось стримувало Остапа від цього кроку.

— Просто спостерігаю.

— Я теж. Тут все по-іншому — умови, стосунки, люди.

— Хіба я так сильно відрізняюся від інших твоїх знайомих?

— О, я іноді забуваю, що ти жив тут багато років. Але ти таки відрізняєшся, Остапе. І мені це подобається.

На щастя, батько Хелени позбавив його від необхідності відповідати. Він втягнув дочку в якусь бесіду з головним лікарем, а Остап знову поглянув у бік столика, де симпатична русява дівчина чарівно посміхалася своєму співрозмовнику.

Ревнощі? Хто б міг подумати!

Остап ще раз нагадав собі, що вона занадто юна для нього.

 

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍