Читати книгу - "Гвендолін, Олеся Лис"

Розділ 11

Від вологої, ще не просохлої після дощу землі на грудях розповзається величезна брудна пляма. Але за ці дні подорожі чиста сутана вже давним-давно перетворилася на пом'яту забруднену ганчірку.

Звиваюся вужем, іноді зупиняючись, щоб перевести дух, і повзу далі. Ніколи не думала, що це настільки важко. Але зі зв'язаними ногами іншого виходу немає. Зараз мене хоч якось приховує висока соковита трава, але варто тільки спробувати сісти, як я стану помітною для всіх в таборі.

На мить завмираю, уважно стежачи за тим, як уздовж краю лісу проходжується Егілл. Це його територія і свою варту він несе добросовісно і пильно. На те, щоб пройти від одного краю своєї ділянки до другого, чоловікові потрібно кілька хвилин. За них я повинна встигнути проскочити. Тим більше що сидіти в кущах вічно Бреді не буде, рано чи пізно йому і його супроводжуючому доведеться повернутися. І тоді мою відсутність без сумніву виявлять.

Почекавши поки Егілл відійде на безпечну відстань і зібравшись силами, швидко повзу до лісу, сподіваючись, що встигну сховатися і не наробити занадто багато шуму. А коли, нарешті, привалююся спиною до дерева, ще деякий час не можу повірити, що у мене вийшло.

Та зволікати і спочивати на лаврах не маю змоги. Витягую з рота ніж і починаю швидко пиляти мотузки. Вони, вологі і вимазані болотом, піддаються набагато важче, ніж ті, що були на руках. Але, згадавши скільки я воювала з попередніми, незручно тримаючи ніж в долонях і кожен раз, побоюючись його впустити, прискорююся ще з більшим ентузіазмом.

Уривки мотузок старанно ховаю, щоб ніщо не видало, в який бік я побігла, і починаю потихеньку заглиблюватися в ліс, а потім, коли небезпека бути почутою зникає, біжу.

Зупиняюся, коли в боці починає немилосердно колоти, і здається, що легені зараз просто розірве від нестачі повітря. Важко дихаю, спершись руками об коліна. Цікаво як далеко я від табору і чи помітили мою втечу?

Але стояти ніколи. Трохи віддихавшись, переходжу на швидкий крок. Напрямок вибираю приблизний. Зараз головне сховатися від загарбників, а вже при світлі дня розберуся, куди мені рухатися далі.

Кожен крок, який збільшує відстань між мною і вікінгами приносить небувале полегшення. Я немов скидаю з плеч сталеві кайдани і знову починаю відчувати себе людиною, а не річчю.

А ще Маю надію, що не знайшовши мене, варвари змиряться і заберуться геть. Ну, хто я така? Ніхто. Навіть менше ніж ніхто. Шмаркач. Цуценя. Як вони мене там називали? Вовченя. Навіщо я їм? Невже через мене одну вони ризикнуть затриматися на цьому березі? Навряд. Швидше за все до ранку не знайшовши одного з полонених, вони відчалять геть. Отже, мені потрібно тільки пережити цю ніч.

Бадьоро крокую вперед, не забуваючи прислухатися, чи за мною не женуться. Але ці вікінги не настільки дурні, щоб шуміти і злякати переслідувану здобич, тому я покладаюся тільки на внутрішнє чуття і допомогу богів, які на землі Ері сильніше богів диких варварів.

Ліс тихий і спокійний в цей час доби. Іноді я чую як ухає сова, та тихий шурхіт в траві - може, звір якийсь вийшов на полювання. Сама ж намагаюся йти якомога тихіше - нічого полегшувати завдання загарбникам.

Мені здається, що я вже відійшла від табору на досить пристойну відстань, але якась внутрішня тривога не дає розслабитися до кінця. В останню хвилину вона дзвоном звучить в голові.

Я не знаю, що мене штовхає в цю канаву, більш того, я до цього навіть не підозрювала, що вона там є, але, впавши в м'яке листя, починаю нервово озиратися навколо. Тривога виє шаленим звіром, переростає в паніку, і я як дика тварина повзу в пошуках притулку. Величезний стовбур поваленого дерева стає мені в нагоді. Що звалило цей велетенський дуб мені невідомо, може вітер або хвороба. Але, заповзаючи вужем в невелике поглиблення між стовбуром і м'якою пухкої землею, я не можу не дякувати силам природи, що сприяють моєму укриттю. А як тільки я, принишкнувши, вмощуюсь в своїй «норі», починаю чітко чути обережні тихі кроки.

В горлі пересихає від страху, що мене зараз знайдуть. Тіло сковує жахом, я завмираю, як перелякане зайченя. Мені здається, що навіть якщо б від цього залежало моє життя, то я все одно не змогла б зрушити і з місця.

Через невелику щілину між деревом і землею чітко видно носок шкіряного черевика. І я знаю, кому він належить.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍